Клименко Сергій. Фото. Любеч (Чернігівська область), червень 2004 року та червень 2017 року
Любеч (Чернігівська область), червень 2004 року та червень 2017 року.
Для збільшення зображення, що Вас зацікавило, натисніть на нього.
В разі будь-якого використання розміщених тут фото, гіперпосилання на цей сайт () є обов’язковим.

Любеч (Черниговская область), июнь 2004 года и июнь 2017 года.
Для увеличения заинтересовавшего Вас изображения нажмите на него.
При любом использовании размещенных здесь фотографий, гиперссылка на этот сайт () является обязательной.




Любеч (Чернігівська область) - містечко, розташоване на краю високого лівобережного плато Дніпра за 48 км на північ-захід-захід від Чернігова. Належить до найдавніших слов’янських поселень. Спочатку сплачував данину хазарам, 882 року був підкорений князем Олегом. Згадується в одному з творів візантійського імператора Костянтина Багрянородного під назвою «Teliotza» як пристань, через яку йшли всі товари з півночі на південь.
1016 року на березі Дніпра поблизу Любича Ярослав Володимирович розбив великого князя київського Святополка. 1097 року тут пройшов перший з’їзд князів Київської Русі, на якому обговорювались питання припинення княжих міжусобиць, а 1135 року - другий такий з’їзд.



Любеч (Черниговская область) - городок, расположенный на краю высокого левого берега Днепра в 48 км на северо-запад-запад от Чернигова. Принадлежит к числу древнейших славянских поселений. Сначала платил дань хазарам, в 882 году был покорен князем Олегом. Упоминается в одном из произведений византийского императора Константина Багрянородного под названием «Teliotza» как пристань, через которую шли все товары с севера на юг.
В 1016 году на берегу Днепра поблизи Любеча Ярослав Владимирович разбил великого князя киевского Святополка. В 1097 году здесь прошел первый съезд князей Киевской Руси, на котором обсуждались вопросы прекращения княжеских междоусобиц, а в 1135 году - второй такой съезд.


Черниговская область. Фото. Въезд в Любеч. Фото червня 2004 року.
В`їзд до Любеча.

Въезд в Любеч.


Терміну "замок" у стародавніх літописах X-XIV століть відповідали слова "град" та "двір". Багато замків X-XI століть ще на протязі існування Київської Русі перетворились на міста або містечка, ставши їх "дитинцями" (пізніше вони звалися "кром" або "кремль") и обрісши посадом та новими укріпленнями. Центром княжої вотчини XI століття є "княжий двір".
Протягом 1957-1960 років експедиція Б. А. Рибакова вела археологічні розкопки замку XI століття в Любечі. Згідно реконструкції Рибакова, стіни з глини та дубових зрубів охоплювали кільцем все місто, але замок на Замковій Горі мав і свою складну добре продуману систему захисту, являючись мовби кремлем, дитинцем всього міста. Верхній майданчик Замкової Гори невеликий - 35х100 м, тому всі будівлі стояли тісно, поряд одна до одної. Від міста замок відокремлювався сухим ровом, через який було перекинуто підйомний міст. За мостом та мостовою вежею починався вузький проїзд між двох рублених стін. Дорога, викладена колодами, вела наверх до головної брами фортеці. Між двох надбрамних веж йшов тунель з трьома заслонами, що могли перегородити шлях ворогу. За брамою було подвір’я, де розміщувалася варта; звідси йшов хід на стіни. Ліворуч за тином містилися кліті - комори для всілякої "готовизни", припасів. Двір варти замикався найвищою спорудою замка - баштою-вежею. Ця вежа, що не була пов’язана зі стінами фортеці, правила в разі облоги за останній захист, як і донжони західноєвропейських замків. У глибоких підвалах любецької вежі були влаштовані ями - сховища для зерна та води на випадок облоги. Масивна чотирьохярусна вежа стояла на шляху до княжих хоромів. Той, хто перебував у вежі, добре бачив все, що робиться в замку і навкруги. За баштою-вежею відкривалося парадне подвір’я перед великим княжим палацом, що займав п’яту частину загальної території замку. Тут стояв шатер, певно для варти, і звідси йшов таємний хід до стіни, свого роду "водяна брама". Палац був триповерховим і завершувався трьома високими теремами. На нижньому поверсі були розташовані дрібні помешкання для челяді, зберігання припасів, тут також містилися печі. Другий поверх був парадним: у широкій галереї - сінях влаштовували літні бенкети, а у великій княжій палаті, прикрашеній майоліковими щитами та рогами турів і оленів, можна було поставити столи приблизно на сто чоловік. Вочевидь, саме тут проходив відомий з літописів з’їзд князів 1097 року. На території замку містилася також невелика рублена церква, крита свинцевою крівлею та з’єднана переходом із палацом. Стіни замку мали два пояси - внутрішній із жилих клітей та вищий зовнішній, із рублених стін з перерубами. Пологі сходи з колод вели на стіни прямо з двору замка. Вздовж стін були вкопані в землю великі мідні казани для "вару" - окропу, яким поливали ворогів під час штурму. Окрім "водяної брами" з території замку вело кілька підземних ходів. За приблизними розрахунками всередині замку могли проживати 200-250 чоловік і, оскільки загальна місткість всіх сховищ зерна та води вимірюється сотнями тонн, мешканці замку могли прожити на своїх запасах досить довго - більше року.
Любецький замок був резиденцією чернігівського князя й цілком пристосований до проживання та обслуговування княжої родини. Ремісники жили поза замком, всередині стін посаду й за його межами. 1147 року Любеч був взятий військом смоленського князя Ростислава. Замок було розграбовано, все цінне, крім схованого в тайниках, вивезено, і після цього 1148 року замок і місто було спалено. (Таким самим феодальним замком на той час була, певно, й Москва, куди в тому ж 1147 році князь Юрій Долгорукий запрошував свого союзника - Святослава Ольговича.) 1157 року місто було спустошено половцями, після навали Батия зовсім запустіло (однак слідів монголо-татарського погрому археологи не виявили). 1356 року Любеч, разом з усією Чернігіво-Сіверщиною, зайняв литовський князь Ольгерд. 1484 року Казимир Ягеллончик віддав місто князю Василю Верейському. 1503 року Любеч захопила Москва, а через п’ять років він знову відійшов до Литовської держави, діставшись київському воєводі Юрію Монтовтовичу. Із 1516 року місто перейшло у власність Альбрехта Гаштольда - зятя згаданого вище князя. Після Люблінської унії 1569 року місто стало центром Любецького староства. Відповідно, замок ремонтували та відновлювали. З інвентарю замку 1606 року видно, що структура міських укріплень залишилась подвійною. Відомі назви двох брам: верхня південно-західна - Київська (звідси йшов шлях на Київ) та нижня в долині Гончарівки - Брагинська (тут починався шлях до переправи через Дніпро і далі до міста Брагин). Крім надбрамних, замок мав щонайменше шість інших дерев’яних веж. Любецьке староство, межуючи з с землями, що входили до складу Московської держави, не раз було ареною бойових дій. З початком Визвольної війни 1648 року Любеч став центром сотні Чернігівського козацького полку. У період Руїни місто було знищено і 1669 року універсалом гетьмана Дем’яна Многогрішного було звільнене від деяких податків. Із кінця XVII століття Любеч належав Івану Мазепі. У період його господарювання замок було відремонтовано, там було споруджено дерев’яний гетьманський палац. 1708 року Любеч надано чернігівському полковнику, згодом - наказному гетьману Павлу Полуботку. У XIX столітті - власність родини Милорадовичів.


Термину "замок" в старинных летописях X-XIV веков соответствовали слова "град" и "двор". Многие замки X-XI веков уже во время существования Киевской Руси превратились в города или городки, став их "детинцами" (позже они назывались "кром" или "кремль") и обрасли посадом и новыми укреплениями. Центром княжеской вотчины XI века являлся "княжеский двор".
На протяжении 1957-1960 годов экспедиция Б. А. Рыбакова вела археологические раскопки замка XI века в Любече. В соответствии с реконструкцией Рыбакова, стены из глины и дубовых срубов охватывали кольцом весь город, но замок на Замковой Горе имел и свою сложную хорошо продуманную систему защиты, являясь словно кремлем, детинцем всего города. Верхняя площадка Замковой Горы небольшая - 35х100 м, поэтому все здания стояли здесь тесно, рядом друг с другом. От города замок отделялся сухим рвом, через который был переброшен подъемный мост. За мостом и мостовой башней начинался узкий проезд между двух бревенчатых стен. Дорога, выложенная колодами, вела вверх к главной башне крепости. Между двумя надвратных башен шел тоннель с тремя заслонами, перегораживавшими путь врагу. За воротами был двор, где размещалась стража; отсюда шел ход на стены. Слева за плетнем располагались клети - амбары для всяческой "готовизны", припасов. Двор стражи замыкался наивысшим сооружением замка - башней-вежей. Эта башня, не связаная со стенами крепости, служила в случае осады последней защитой, как и донжоны западноевропейских замков. В глубоких подвалах любецкой башни были устроены ямы - хранилища для зерна и воды на случай осады. Массивная четырехярусная башня стояла на пути к княжеским хоромам. Тот, кто находился в башне, хорошо видел все, что делается в замке и вокруг. За башней-вежей открывался парадный двор перед большим княжеским дворцом, занимавшим пятую часть всей территории замка. Здесь стоял шатёр, видимо для стражи, и отсюда шел тайный ход к стене, своего рода "водяные ворота". Дворец был трехэтажным и завершался тремя высокими теремами. На нижнем этаже размещались мелкие помещения для челяди, хранения припасов, здесь также располагались печи. Второй этаж был парадным: в широкой галерее - сенях устраивали летние банкеты, а в большой княжеской палате, украшенной майоликовыми щитами и рогами туров и оленей, можно было поставить столы примерно на сто человек. Очевидно, именно здесь проходил известный с летописей съезд князей в 1097 году. На территории замка была также небольшая рубленная церковь, покрытая свинцовой кровлей и соединённая переходом с дворцом. Стены замка имели два пояса - внутренний из жилых клетей и выше - внешний, из бревенчатых стен с перерубами. Пологие ступени из бревен вели на стены прямо из двора замка. Вдоль стен были вкопаны в землю большие медные котлы для "вара" - кипятка, которым поливали врагов во время штурма. Кроме "водяных ворот" с территории замка вело несколько подземных ходов. По приблизительным расчетам внутри замка могли проживать 200-250 человек и, поскольку общая емкость всех хранилищ зерна и воды измеряется сотнями тонн, жители замка могли прожить на своих запасах достаточно долго - больше года.
Любецкий замок являлся резиденцией черниговского князя и был вполне приспособлен к проживанию и обслуживанию княжеской семьи. Ремесленники жили вне замка, внутри стен посада и за его пределами. В 1147 году Любеч был взят войском смоленского князя Ростислава. Замок был разграблен, всё ценное, кроме спрятанного в тайниках, вывезено, и после этого в 1148 года замок и город были сожжены. (Таким феодальным замком в то время была, видимо, и Москва, куда в том же 1147 году князь Юрий Долгорукий приглашал своего союзника - Святослава Ольговича.) В 1157 году город было опустошен половцами, после нашествия Батыя совсем запустел (однако следов монголо-татарського погрома археологи не обнаружили). В 1356 году Любеч, вместе со всей Чернигово-Северщиной, занял литовский князь Ольгерд. В 1484 году Казимир Ягеллончик отдал город князю Василию Верейскому. В 1503 году Любеч захватила Москва, а через пять лет он снова отошел к Литовскому государству, доставшись киевскому воеводе Юрию Монтовтовичу. С 1516 году город перешел в собственность Альбрехта Гаштольда - зятя упомянутого выше князя. После Люблинской унии 1569 году город стал центром Любечского староства. Соответственно, замок ремонтировали и восстанавливали. Из инвентаря замка 1606 года видно, что структура городских укреплений осталась двойной. Известны названия двух ворот: верхние юго-западные - Киевские (отсюда шел путь на Киев) и нижние в долине Гончаровки - Брагинские (здесь начинался путь к переправе через Днепр и далее - до города Брагин). Кроме надвратных, замок имел по меньшей мере шесть других деревянных башен. Любечское староство, граничащее с с землями, входившими в состав Московской державы, не раз было ареной боевых действий. С началом Освободительной войны в 1648 году Любеч стал центром сотни Черниговского казацкого полка. В период Руины город был уничтожен и в 1669 году универсалом гетмана Демьяна Многогрешного был освобожден от некоторых налогов. С конца XVII века Любеч принадлежал Ивану Мазепе. В период его хозяйствования замок был отремонтирован, там построили деревянный гетманский дворец. В 1708 году Любеч отдан черниговском полковнику, впоследствии - приказному гетману Павлу Полуботку. В XIX веке - собственность семьи Милорадовичей.


Черниговская область. Фото. Любеч. Вход в Антониеву пещеру.
Фото червня 2004 року.
Любеч. Вхід до Антонієвої печери.
Сучасні мешканці Любечу називають навколишню місцевість "Слободкою".


Любеч. Вход в Антониеву пещеру.
Современные жители Любеча называют эту местность "Слободкой".


Черниговская область. Фото. Любеч. Антониева пещера.
Фото червня 2004 року.
Любеч. Антонієва печера.
Залишки Любецьких укріплень збереглися до наших часів. Земляні вали та рови посада ще й досі добре помітні в північній частині селища. Із нагоди 1100-річчя Любеча на території урочища Замкова Гора - пам’ятки археології загальнодержавного значення - у 1982 році було встановлено гранітний пам’ятний знак.
За переказами, родом з Любича був богатир Добриня Микитович, звідси ж Малуша - мати київського князя Володимира Святославича («Великого», «Святого»), та Антоній - засновник київських печер. Антонієва печера залишилася від Антонієвого монастиря, що існував у Любечі з XI століття.
У колишній монастирській церкві Воскресіння Господнього зберігався синодик, що є дуже важливим джерелом для історії чернігівських князів. У цій же церкві зберігалася чудотворна Любецька ікона Божої Матері. Можна також оглянути кам'яницю Полуботка (початок XVIII століття), Спасопреображенську церкву (1811-1817 роки).


Любеч. Антониева пещера.
Остатки Любецких укреплений сохранились до нашего времени. Земляные валы и рвы посада до сих пор хорошо заметны в северной части поселка. По случаю 1100-летия Любеча на территории урочища Замковая Гора - памятника археологии общегосударственного значения - в 1982 году был установлен гранитный памятный знак.
По преданиям, родом из Любеча был богатырь Добрыня Никитович, отсюда же Малуша - мать киевского князя Владимира Святославовича («Великого», «Святого»), и Антоний - основатель киевских пещер. Антониева пещера осталась от Антониевого монастыря, который существовал в Любече с XI века.
В бывшей монастырской церкви Воскресения Господня сохранялся синодик, который является весьма важным источником для истории черниговских князей. В этой же церкви сохранялась чудотворная Любецкая икона Божьей Матери. Можно также осмотреть каменницу Полуботка (начало XVIII века), Спасопреображенскую церковь (1811-1817 годы).



Першоджерела:
# «Таємниці монастирських підземель - Тайны монастырских подземелий», В.Я.Руденок, видавництво "Деснянська правда", Чернігів-2003.
# Вікіпедія.
# Інформаційні таблиці відповідних об’єктів.







Усі права застережено. © 2003-2017 Сергій Клименко




Rambler's Top100