На північ від Києва, червень 2004 року.
День перший: Київ -> Бровари -> Козелець -> Остер -> Лемеші -> Любеч -> Чернігів

Для збільшення зображення, що Вас зацікавило, натисніть на нього.
В разі будь-якого використання розміщених тут фото, гіперпосилання на цей сайт () є обов’язковим.

На север от Киева, июнь 2004 года.
День первый: Киев -> Бровары -> Козелец -> Остер -> Лемеши -> Любеч -> Чернигов

Для увеличения заинтересовавшего Вас изображения нажмите на него.
При любом использовании размещенных здесь фотографий, гиперссылка на этот сайт () является обязательной.




Мапа першого дня маршруту. Покриття всіх автошляхів - досить пристойне за виключенням відрізку Чернігів - Любеч.

Схема первого дня маршрута. Покрытие всех автодорог - достаточно приличное за исключением участка Чернигов - Любеч.


Козелець. Собор Різдва Богородиці (пам’ятка архітектури, 1752-63).
Козелець - містечко на річці Остер, розташоване поряд з автотрасою Київ-Чернігів, районний центр. Час заснування Козельця достемно невідомий. На початку XVII століття це - вже значне торгове і укріплене місто. За Богдана Хмельницького був сотенним містом Київського полку. 1662 року в Козельці відбулася козацько-старшинська рада, на якій було обрано гетьманом України Я.Сомка. 1669 місто зруйновано татарами.
Собор Різдва Богородиці (1752-63) - одна з славетних споруд чернігівського краю. Собор з дзвіницею було побудовано коштом Наталії Розуміхи - матері Олексія та Кирила Розумовських - на знак подяки Богові за щасливу долю її синів (див. нижче "Лемеші").
Архітектори І.Григорович-Барський, А.Квасов; ікони писав Г.Стеценко, різьбу виконав С.Шалматов. У цьому соборі дивом зберігся дерев'яний іконостас, виконаний за проектом славетного петербурзького придворного архітектора В.Растреллі.


Козелец. Собор Рождества Богородицы (памятник архитектуры, 1752-63).
Козелец - городок на реке Остер, расположеній рядом с автотрассой Киев-Чернигов, районный центр. Время основания Козельца точно неизвестно. В начале XVII века это - уже значительный торговый и укрепленный город. Во времена Богдана Хмельницкого был сотенным городом Киевского полка. В 1662 году в Козельце состоялся козацко-старшинский совет, на котором был избран гетманом Украины Я.Сомка. В 1669 город разрушили татары.
Собор Рождества Богородицы (1752-63) - одно из знаменитых сооружений черниговского края. Собор с колокольней был построен на средства Наталии Разумихи - матери Алексея и Кирилла Разумовских - в знак благодарности Богу за счастливую судьбу ее сыновей (см. ниже "Лемеши").
Архитекторы И.Григорович-Барский, А.Квасов; иконы писал Г.Стеценко, резьбу выполнил С.Шалматов. В этом соборе чудом сохранился деревянный иконостас, выполненный по проекту прославленного петербургского придворного архитектора В.Растрелли.


Собор Різдва Богородиці. Іконостас.

Собор Рождества Богородицы. Иконостас.


Козелець. Собор Різдва Богородиці. Підвальне приміщення.

Козелец. Собор Рождества Богородицы. Подвальное помещение.


Козелець. Дзвіниця Собору Різдва Богородиці (пам’ятка архітектури, 1766-70) - архітектори І.Григорович-Барський, А.Квасов.
Будівля має вигадливий план, увігнуті всередину фасадні стіни. Дзвіниця нагадує посестру-дзвіницю Троїцького собору в Чернігові.
Кажуть, що з самої гори дзвіниці можна одночасно побачити два великі міста - Київ та Чернігів. На жаль, нам не вдалося це перевірити; вхід до дзвіниці було зачинено.


Козелец. Колокольня Собора Рождества Богородицы (памятник архитектуры, 1766-70) - архитекторы И.Григорович-Барский, А.Квасов.
Строение имеет причудливый план, вогнутые внутрь фасадные стены. Колокольня напоминает сестру-колокольню Троицкого собора в Чернигове.
Говорят, что с самого верха колокольни можно одновременно увидеть два великих города - Киев и Чернигов. К сожалению, нам не удалось это проверить; вход на колокольню был закрыт.


Козелець. Будинок полкової канцелярії (пам’ятка архітектури, 1756-60) - архітектори І.Григорович-Барський, А.Квасов.

Козелец. Здание полковой канцелярии (памятник архитектуры, 1756-60) - архитекторы И.Григорович-Барский, А.Квасов.


Козелець. Вознесенська церква (пам’ятка архітектури, 1866-74) - унікальний зразок хрестового п’ятибанного храму в загальних барокових рисах з ознаками архітектурного історизму.

Козелец. Вознесенская церковь (памятник архитектуры, 1866-74) - уникальний образец крестообразного пятибанного храма в общих чертах барокко с признаками архитектурного историзма.


Козелець. Садиба В.Г. Дараган. На жаль, - усе занедбано повністю.
Побудована у 2-й пол. XVIII ст. на території с. Покорщина (зараз - в Козельці вул. Розумовського, 41). Належала В.Г.Дараган - сестрі Олексія та Кирила Розумовських, дружині козелецького полковника Ю.Ф.Дарагана. Головна будівля - дерев’яна, одноповерхова. До неї веде алея, по боках якої були розташовані одноповерхові дерев’яні флігелі (східний не зберігся). З західного боку головної будівлі - мальовничий парк. Ансамбль є одним із найдавніших зразків садибної дерев’яної архітектури Чернігівщини, де збереглися господарчі споруди козацької старшини.


Козелец. Усадьба В.Г. Дараган. К сожалению, - все полностью запущено.
Построена в 2-й пол. XVIII в. на территории с. Покорщина (ныне - в Козельце ул. Разумовского, 41). Принадлежала В.Г.Дараган - сестре Алексея и Кирилла Разумовских, жене козелецького полковника Ю.Ф.Дарагана. Главное здание - деревянное, одноэтажное. К нему ведет аллея, по бокам которой были расположены одноэтажные деревянные флигели (восточный не сохранился). С западной стороны главного здания - живописный парк. Ансамбль является одним из старейших образцов усадебной деревянной архитектуры Черниговщины с сохранившимися хозяйственными сооружениями казацкой старшины


Козелець. Кам’яниця Дараганів - господарча 2-х поверхова кам’яна будівля, 1-а пол. XVIII ст. Знаходиться зі східного боку головної будівлі.

Козелец. Каменница Дараган - хозяйственное 2-х этажное каменное строение, 1-я пол. XVIII ст. Находится с восточной стороны от главного строения.


Козелець. Георгіївський монастир (жіночий).
Георгіївський Собор (1741-70) - головна споруда монастиря - є одним із кращих зразків української архітектури доби бароко.


Козелец. Георгиевский монастырь (женский).
Георгиевский Собор (1741-70) - главное сооружение монастыря - является одним из лучших образцов украинской архитектуры эпохи барокко.


Дорогою на Остер.
Місто Остер розташоване на лівому березі Десни при впадінні в неї річки Остер. Вперше згадується в літописі під 1098 як місто “на Въстри”. Засновано великим князем київським Володимиром Мономахом під назвою Городець (пізніше місто перейшло до його сина - князя Юрія Долгорукого - засновника Москви).
«Въ лєто 6606 (1098) заложи Володимєр на Въстри Црквь жє при нєм стаго Михаила каменну, а вєрхъ ся дрєвомъ нарублєнъ» (Повість минулих літ).


По дороге на Остер.
Город Остер расположен на левом берегу Десны при впадении в нее речки Остер. Впервые упоминается в летописи под 1098 как город “на Въстри”. Основан великим князем киевским Владимиром Мономахом под названием Городец (позднее город перешел е его сыну - князю Юрию Долгорукому - основателю Москвы).
«Въ лєто 6606 (1098) заложи Володимєр на Въстри Црквь жє при нєм стаго Михаила каменну, а вєрхъ ся дрєвомъ нарублєнъ» (Повесть временных лет).


Остер був фортецею Переяславського князівства для захисту Київської Русі від половців, у 1240 році зруйнований монголо-татарами. Згодом тут виникло поселення, яке звалося Старим Остром, або Старогородкою. На початку XIV століття ближче до Десни виросло нове поселення під назвою Остер. З 1356 року Остер - під владою Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року - Польщі. Визволений 1648 року, Остер став сотенним містечком переяславського полку. З 1654 Остер - у складі Російської держави. Містечку були надані магдебурзьке право (1662) та герб. 1663 року після важких боїв польські війська оволоділи Остром, але в лютому 1664 року при підтримці місцевого населення були вибиті козацькими і російськими полками. Після андрусівського перемир’я 1667 року остерська сотня відійшла до Київського полку. Після створення намісництва (1782) Остер - повітове місто київського намісництва, з 1797 - заштатне місто малоросійської губернії, з 1802 - Чернігівської губернії, з 1803 - повітове місто Чернігівської губернії. У XVIII столітті земельні володіння навколо Остра стали власністю князя О. А. Безбородька. Землями в цій місцевості володіли також представники козацької старшини - Забіли, Закревські та інші. Мешканці Остра були відомими майстрами різьблення по дереву; 1758 року майстер Я. Підліський з помічниками виготовив 7-ми ярусний іконостас для Успенського собору в Брянську. На території Остра і на його околицях виявлені поселення епохи бронзи (2 тис. до н.е.) та городище і посад періоду Київської Русі (Х-ХІІІ століття).

Остер был крепостью Переяславского княжества для защиты Киевской Руси от половцев, в 1240 году разрушен монголо-татарами. Впоследствии тут возникло поселение, названное Старым Остром, или Старогородкой. В начале XIV века ближе к Десне возникло новое поселение под названием Остер. С 1356 года Остер - под властью Великого княжества Литовского, а после Люблинской унии 1569 года - Польши. Освобожденный в 1648 году, Остер стал сотенным городком переяславского полка. С 1654 года Остер - в составе Российского государства. Городку были предоставлены магдебургское право (1662) и герб. В 1663 году после тяжелых боев польские войска овладели Остром, но в феврале 1664 года при поддержке местного населения были выбиты казацкими и российскими полками. После андрусевского перемирия 1667 года остерская сотня отошла к Киевскому полку. После создания наместничества (1782) Остер - уездный город киевского наместничества, с 1797 - заштатный город малороссийской губернии, с 1802 - Черниговской губернии, с 1803 - уездный город Черниговской губернии. В XVIII веке земельные владения вокруг Остра стали собственностью князя О. А. Безбородько. Землями этой местности владели также представители казацкой старшины - Забилы, Закревские и другие. Жители Остра были известными мастерами резьбы по дереву; в 1758 году мастер Я. Подлесский с помощниками изготовил 7-ми ярусный иконостас для Успенского собора в Брянске. На территории Остра и на его окраинах выявленные поселения эпохи бронзы (2 тыс. до н.э.) и городище с посадом периода Киевской Руси (Х-ХІІІ века).


Остер. Старогородка. Городище літописного міста Городець і пам’ятка архітектури періоду Київської Русі - Юр’єва божниця (Михайлівська церква).

Остер. Старогородка. Городище летописного города Городец и памятник архитектуры периода Киевской Руси - Юрьева божница (Михайловская церковь).


Остер. Старогородка. Юр’єва божниця.
Згідно літопису, Михайлівську церкву побудував тут Володимир Мономах, а у ХII столітті за велінням Юрія Долгорукого (1090 - 1157, поховано в Києві в церкві Спаса на Берестові) її прикрасили фресковими розписами.
Юр'єва божниця належить до переяславської архітектурної школи кінця XI ст. Тут велись реставраційні та дослідницькі роботи, фреску «Євхаристія» було відреставровано та зроблено її копію, яка зберігається в Софійському заповіднику.


Остер. Старогородка. Юрьева божница.
Согласно літописи, Михайловскую церковь построил здесь Владимир Мономах, а в ХII веке по велению Юрия Долгорукого (1090 - 1157, погребен в Киеве, в церкви Спаса на Берестове) ее украсили фресковыми росписями.
Юрьева божница относится к переяславской архитектурной школе конца XI в. Здесь велись реставрационные и исследовательские работы, фреска «Евхаристия» была отреставрирована и с нее сделали копию, которая хранится в Софийском заповеднике.


Остер. Юр’єва божниця. Фрески..
Ці розписи привернули увагу дослідників дуже пізно: на початку XX ст., коли вони піддалися великим руйнуванням під впливом природних явищ – вітру, дощу і снігу. Незважаючи на великі пошкодження фресок часом і людьми, дослідникам вдалося розгледіти пошкоджені малюнки, виконані художником у класичному стилі. Вгорі вівтарної півсфери (конхи) він зобразив Оранту-Богоматір, яка молиться за гріхи людей. Обіч неї – архангели Гаврило і Михайло. Нижче Оранти – сцени причастя Спасителем хлібом і вином апостолів. Ще нижче – земні пророки, святителі. Інша частина апсиди (склепіння) покрита декоративним розписом. Складові композиційні сюжети пов'язані із зображенням Оранти, яка стоїть у молебній позі на невеличкому килимі, обличчям до людей, з описами її динамічної пози, вбрання, взуття. Причому, взуття Діви Марії в Острозькому зображенні синього кольору, що є незвичним для того часу, адже загальновизнаним кольором був червоний. Орнаментальний розпис церкви св. Михайла в Острі (в основних рисах і найдрібніших деталях, до колориту включно) майже аналогічний розпису Софійського собору в Києві. Саме близька відстань острозького Городка до столиці Русі Києва, головним чином, сприяла впливу на городок. Скоріш за все, і розписи Юр’євої божниці було виконано київськими майстрами.


Остер. Юрьева божница. Фрески.
Эти росписи привлекли внимание исследователей очень поздно: в начале XX в., когда они подверглись значительным разрушениям под влиянием природных явлений – ветра, дождя и снега. Несмотря на большие повреждения фресок временем и людьми, исследователям удалось разглядеть поврежденные рисунки, выполненые художником в классическом стиле. Вверху алтарной полусферы (конхи) он изобразил Оранту-Богоматерь, которая молится за грехи людей. По сторонам от нее – архангелы Гаврило и Михаил. Ниже Оранты – сцены причащения Спасителем хлебом и вином апостолов. Еще ниже – земные пророки, святители. Другая часть апсиды (свод) покрыта декоративной росписью. Составные композиционные сюжеты связаны с изображением Оранты, которая стоит в молебной позе на небольшом ковре, лицом к людям, с описанием ее динамической позы, одежды, обуви. Причем, обувь Девы Марии в Острожском изображении синего цвета, что является необычным для того времени, ведь общепризнанным цветом был красный. Орнаментальная роспись церкви св. Михаила в Остре (в основных чертах и мельчайших деталях, до колорита включительно) почти аналогична росписи Софийского собора в Киеве. Именно близкое расстояние от острожского Городка до столицы Руси Киева, прежде всего, способствовала влиянию на городок. Скорее всего, росписи Юрьевой божницы были выполнены киевскими мастерами.


Лемеші. Трьохсвятительська церква (1755).
Село Лемеші (Чернігівська область) розташоване прямо на автотрасі Київ-Чернігів, за 8 км від Остра. В цьому селі на початку XVIII століття в родині козака Григорія Розуму народилися сини Олексій і Кирило. У вільний від випасу корів час, Олексій співав у сільському церковному хорі, де його було помічено та відправлено до Петербургу. Згодом Олексій став графом Російської імперії Розумовським, генерал-фельдмаршалом, й вінчаним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни (щоправда без права престолонаслідування). Молодший брат - Кирило Розумовський - теж став і графом, і генерал-фельдмаршалом, а до того ж у 18 років (!!!) очолив Петербурзьку Імператорську академію наук, а згодом ще й став останнім гетьманом Лівобережної України. Див. також "Батурин. Палац Кирила Розумовського".
Запрошую також ознайомитись з цього приводу з моїм дуже коротеньким екскурсом в історію української культури, освіти та науки тих часів.
Трьохсвятительська церква була збудована братами Розумовськими над могилою свого батька.


Лемеши. Трехсвятительская церковь (1755).
Село Лемеши (Черниговская область) расположено прямо на автотрассе Киев-Чернигов, в 8 км от Остра. В этом селе в начале XVIII века в семье казака Григория Разума родились сыновья Алексей и Кирилл. В свободное от выпаса коров время, Алексей пел в сельском церковном хоре, где он был замечен и отправлен в Петербург. Со временем Алексей стал графом Российской империи Разумовским, генерал-фельдмаршалом, и венчанным супругом императрицы Елизаветы Петровны (правда без права престолонаследования). Младший брат - Кирилл Разумовский - тоже стал и графом, и генерал-фельдмаршалом, да к тому в 18 лет (!!!) возглавил Петербургскую Императорскую академию наук, а со временем еще и стал последним гетманом Левобережной Украины. См. также "Батурин. Дворец Кирилла Разумовского".
Приглашаю также ознакомиться по этому поводу с моим очень коротким экскурсом в историю украинской культуры, образования и науки тех времен.
Трехсвятительская церковь была построена братьями Разумовськими над могилой их отца.


В`їзд у Любеч.
Любеч (Чернігівська область) розташований на лівому березі Дніпра за 48 км на північ-захід-захід від Чернігова. Належить до найдавніших слов’янських поселень. Спочатку сплачував данину хазарам, 882 року був підкорений князем Олегом. Згадується в одному з творів візантійського імператора Костянтина Багрянородного під назвою «Teliotza» як пристань, через яку йшли всі товари з півночі на південь. 1016 року на березі Дніпра поблизу Любича Ярослав Володимирович розбив великого князя київського Святополка. 1097 року тут пройшов перший з’їзд князів, де обговорювались питання припинення княжих міжусобиць, а 1135 року - другий такий з’їзд.


Въезд в Любеч.
Любеч (Черниговская область) находится на левом берегу Днепра в 48 км на северо-запад-запад от Чернигова. Принадлежит к числу древнейших славянских поселений. Сначала платил дань хазарам, в 882 году был покорен князем Олегом. Упоминается в одном из произведений византийского императора Константина Багрянородного под названием «Teliotza» как пристань, через которую шли все товары с севера на юг. В 1016 году на берегу Днепра поблизи Любеча Ярослав Владимирович разбил великого князя киевского Святополка. В 1097 году здесь прошел первый съезд князей, где обсуждались вопросы прекращения княжеских междоусобиц, а в 1135 году - второй такой съезд.


Терміну "замок" у стародавніх літописах X-XIV ст. відповідали слова "град" та "двір". Багато замків X-XI ст. ще на протязі існування Київської Русі перетворились на міста або містечка, ставши їх "дитинцями" (пізніше вони звалися "кром" або "кремль") и обрісши посадом та новими укріпленнями. Центром княжої вотчини XI ст. є "княжий двір".
На протязі 1957-1960 років експедиція Б.А.Рибакова вела археологічні розкопки замку XI ст. в Любечі. Згідно реконструкції Рибакова, стіни з глини та дубових зрубів охоплювали кільцем все місто, але замок на Замковій Горі мав і свою складну добре продуману систему захисту, являючись мовби кремлем, дитинцем всього міста. Верхній майданчик Замкової Гори невеликий - 35х100 м, тому всі будівлі стояли тісно, поряд одна до одної. Від міста замок відокремлювався сухим ровом, через який було перекинуто підйомний міст. За мостом та мостовою вежею починався вузький проїзд між двох рублених стін. Дорога, викладена колодами, вела наверх до головної брами фортеці. Між двох надбрамних веж йшов тунель з трьома заслонами, що могли перегородити шлях ворогу. За брамою було подвір’я, де розміщувалася варта; звідси йшов хід на стіни. Зліва за тином містилися кліті – комори для всілякої "готовизни", припасів. Двір варти замикався найвищою спорудою замка - баштою-вежею. Ця вежа, що не була пов’язана зі стінами фортеці, правила в разі облоги за останній захист, як і донжони західноєвропейських замків. В глибоких підвалах любецької вежі були влаштовані ями - сховища для зерна та води на випадок облоги. Масивна чотирьохярусна вежа стояла на шляху до княжих хоромів. Той, хто знаходився у вежі, добре бачив все, що робиться в замку і навкруги. За баштою-вежею відкривалося парадне подвір’я перед великим княжим палацом, що займав п’яту частину загальної території замку. Тут стояв шатер, певно для варти, і звідси йшов таємний хід до стіни, свого роду "водяна брама". Палац був триповерховим і завершувався трьома високими теремами. На нижньому поверсі знаходились дрібні помешкання для челяді, зберігання припасів, тут також містилися печі. Другий поверх був парадним: у широкій галереї - сінях влаштовували літні бенкети, а у великій княжій палаті, прикрашеній майоліковими щитами та рогами турів і оленів, можна було поставити столи приблизно на сто чоловік. Вочевидь, саме тут проходив відомий з літописів з’їзд князів 1097. На території замку містилася також невелика рублена церква, крита свинцевою крівлею та з’єднана переходом із палацом. Стіни замку мали два пояси - внутрішній із жилих клітей та вищий зовнішній, із рублених стін з перерубами. Пологі сходи з колод вели на стіни прямо з двору замка. Вздовж стін були вкопані в землю великі мідні казани для "вару" - окропу, яким поливали ворогів під час штурму. Окрім "водяної брами" з території замку вело кілька підземних ходів. За приблизними розрахунками всередині замку могли проживати 200-250 чоловік і, оскільки загальна місткість всіх сховищ зерна та води вимірюється сотнями тонн, мешканці замку могли прожити на своїх запасах досить довго - більше року.
Любецький замок був резиденцією чернігівського князя й цілком пристосований до проживання та обслуговування княжої родини. Ремісники жили поза замком, всередині стін посаду й за його межами. 1147 Любеч був взятий військом смоленського князя Ростислава. Замок розграбовано, все цінне, крім схованого в тайниках, вивезено, і після цього 1148 замок і місто було спалено. (Таким самим феодальним замком на той час була, певно, й Москва, куди в тому ж 1147 князь Юрій Долгорукий запрошував свого союзника - Святослава Ольговича.) 1157 г. місто було спустошено половцями, після навали Батия зовсім запустіло (однак слідів монголо-татарського погрому археологи не виявили). 1356 Любеч, разом зі всією Чернігіво-Сіверщиною, зайняв литовський князь Ольгерд. 1484 Казимир Ягеллончик віддав місто князю Василю Верейському. 1503 Любеч захопила Москва, а через п’ять років він знову відійшов до Литовської держави, діставшись київському воєводі Юрію Монтовтовичу. 1516 місто перейшло у власність Альбрехта Гаштольда – зятя згаданого вище князя. Після Люблінської унії 1569 місто стало центром Любецького староства. Відповідно, замок ремонтували та відновлювали. З інвентарю замку 1606 року видно, що структура міських укріплень залишилась подвійною. Відомі назви двох брам: верхня південно-західна - Київська (звідси йшов шлях на Київ) та нижня в долині Гончарівки - Брагинська (тут починався шлях до переправи через Дніпро і далі до міста Брагин). Крім надбрамних, замок мав щонайменше шість інших дерев’яних веж. Любецьке староство, межуючи з с землями, що входили до складу Московської держави, не раз було ареною бойових дій. З початком Визвольної війни 1648 Любеч став центром сотні Чернігівського козацького полку. В період Руїни місто було знищено і 1669 універсалом гетьмана Дем’яна Многогрішного було звільнене від деяких податків. З кінця XVII ст. Любеч належав Івану Мазепі. В період його господарювання замок було відремонтовано, там споруджено дерев’яний гетьманський палац. 1708 Любеч надано чернігівському полковнику, згодом - наказному гетьману Павлу Полуботку. У XIX ст. – власність родини Милорадовичів.


Термину "замок" в старинных летописях X-XIV в. отвечали слова "град" и "двор". Многие замки X-XI в. уже во время существования Киевской Руси превратились в города или городки, став их "детинцами" (позже они назывались "кром" или "кремль") и обрасли посадом и новыми укреплениями. Центром княжеской вотчины XI в. являлся "княжеский двор".
На протяжении 1957-1960 годов экспедиция Б.А.Рыбакова вела археологические раскопки замка XI в. в Любече. В соответствии с реконструкцией Рыбакова, стены из глины и дубовых срубов охватывали кольцом весь город, но замок на Замковой Горе имел и свою сложную хорошо продуманную систему защиты, являясь словно кремлем, детинцем всего города. Верхняя площадка Замковой Горы небольшая - 35х100м, поэтому все здания стояли здесь тесно, рядом друг с другом. От города замок отделялся сухим рвом, через который был переброшен подъемный мост. За мостом и мостовой башней начинался узкий проезд между двух бревенчатых стен. Дорога, выложенная колодами, вела вверх к главной башне крепости. Между двумя надвратных башен шел тоннель с тремя заслонами, перегораживавшими путь врагу. За воротами был двор, где размещалась стража; отсюда шел ход на стены. Слева за плетнем располагались клети – амбары для всяческой "готовизны", припасов. Двор стражи замыкался наивысшим сооружением замка - башней-вежей. Эта башня, не связаная со стенами крепости, служила в случае осады последней защитой, как и донжоны западноевропейских замков. В глубоких подвалах любецкой башни были устроены ямы - хранилища для зерна и воды на случай осады. Массивная четырехярусная башня стояла на пути к княжеским хоромам. Тот, кто находился в башне, хорошо видел все, что делается в замке и вокруг. За башней-вежей открывался парадный двор перед большим княжеским дворцом, занимавшим пятую часть всей территории замка. Здесь стоял шатр, видимо для стражи, и отсюда шел тайный ход к стене, своего рода "водяные ворота". Дворец был трехэтажным и завершался тремя высокими теремами. На нижнем этаже размещались мелкие помещения для челяди, хранения припасов, здесь также располагались печи. Второй этаж был парадным: в широкой галерее - сенях устраивали летние банкеты, а в большой княжеской палате, украшенной майоликовыми щитами и рогами туров и оленей, можно было поставить столы примерно на сто человек. Очевидно, именно здесь проходил известный с летописей съезд князей в 1097. На территории замке была также небольшая рубленная церковь, покрытая свинцовой кровлей и соединенная переходом с дворцом. Стены замка имели два пояса - внутренний из жилых клетей и выше - внешний, из бревенчатых стен с перерубами. Пологие ступени из бревен вели на стены прямо из двора замка. Вдоль стен были вкопаны в землю большие медные котлы для "вара" - кипятка, которым поливали врагов во время штурма. Кроме "водяных ворот" с территории замка вело несколько подземных ходов. По приблизительным расчетам внутри замка могли проживать 200-250 человек и, поскольку общая емкость всех хранилищ зерна и воды измеряется сотнями тонн, жители замка могли прожить на своих запасах достаточно долго - больше года.
Любецкий замок был резиденцией черниговского князя и вполне приспособлен к проживанию и обслуживанию княжеской семьи. Ремесленники жили вне замка, внутри стен посада и за его пределами. В 1147 Любеч был взят войском смоленского князя Ростислава. Замок был разграблен, все ценное, кроме спрятанного в тайниках, вывезено, и после этого в 1148 замок и город были сожжены. (Таким феодальным замком в то время была, видимо, и Москва, куда в том же 1147 князь Юрий Долгорукий приглашал своего союзника - Святослава Ольговича.) В 1157 г. город было опустошен половцами, после нашествия Батыя совсем запустел (однако следов монголо-татарського погрома археологи не обнаружили). В 1356 Любеч, вместе со всей Чернигово-Северщиной, занял литовский князь Ольгерд. В 1484 Казимир Ягеллончик отдал город князю Василию Верейскому. В 1503 Любеч захватила Москва, а через пять лет он снова отошел к Литовскому государству, доставшись киевскому воеводе Юрию Монтовтовичу. С 1516 город перешел в собственность Альбрехта Гаштольда – зятя упомянутого выше князя. После Люблинской унии 1569 город стал центром Любечского староства. Соответственно, замок ремонтировали и восстанавливали. Из инвентаря замка 1606 года видно, что структура городских укреплений осталась двойной. Известны названия двух ворот: верхние юго-западные - Киевские (отсюда шел путь на Киев) и нижние в долине Гончаровки - Брагинские (здесь начинался путь к переправе через Днепр и далее - до города Брагин). Кроме надвратных, замок имел по меньшей мере шесть других деревянных башен. Любечское староство, граничащее с с землями, входившими в состав Московской державы, не раз было ареной боевых действий. С началом Освободительной войны 1648 Любеч стал центром сотни Черниговского казацкого полка. В период Руины город был уничтожен и в 1669 универсалом гетмана Демьяна Многогрешного был освобожден от некоторых налогов. С конца XVII в. Любеч принадлежал Ивану Мазепе. В период его хозяйствования замок был отремонтирован, там построили деревянный гетманский дворец. В 1708 Любеч отдан черниговском полковнику, впоследствии - приказному гетману Павлу Полуботку. В XIX в. – собственность семьи Милорадовичей.


Любеч. Вхід до Антонієвої печери.
Сучасні мешканці Любечу називають навколишню місцевість "Слободкою".


Любеч. Вход в Антониеву пещеру.
Современные жители Любеча называют эту местность "Слободкой".


Любеч. Антонієва печера.
Залишки Любецьких укріплень збереглися до наших часів. Земляні вали та рови посада ще й досі добре помітні в північній частині селища. З нагоди 1100-річчя Любеча на території урочища Замкова Гора - пам’ятки археології загальнодержавного значення - у 1982 було встановлено гранітний пам’ятний знак.
За переказами, родом з Любича був богатир Добриня Микитович, звідси ж Малуша - мати київського князя Володимира Святославича («Великого», «Святого»), та Антоній - засновник київських печер. Антонієва печера залишилася від Антонієвого монастиря, що існував з XI ст.
В колишній монастирській церкві Воскресіння Господнього зберігався синодик, що є дуже важливим джерелом для історії чернігівських князів. У цій же церкві зберігалася чудотворна Любецька ікона Божої Матері. Можна також оглянути кам'яницю Полуботка (поч.18 ст.), Спасопреображенську церкву (1811-1817).


Любеч. Антониева пещера.
Остатки Любецких укреплений сохранились до нашего времени. Земляные валы и рвы посада до сих пор хорошо заметны в северной части поселка. По случаю 1100-летия Любеча на территории урочища Замковая Гора - памятника археологии общегосударственного значения - в 1982 был установлен гранитный памятный знак.
По преданиям, родом из Любеча был богатырь Добрыня Никитович, отсюда же Малуша - мать киевского князя Владимира Святославовича («Великого», «Святого»), и Антоний - основатель киевских пещер. Антониева пещера осталась от Антониевого монастыря, который существовал с XI в.
В бывшей монастырской церкви Воскресения Господня сохранялся синодик, который является весьма важным источником для истории черниговских князей. В этой же церкви сохранялась чудотворная Любецкая икона Божьей Матери. Можно также осмотреть каменницу Полуботка (нач.18 в.), Спасопреображенскую церковь (1811-1817).



Першоджерела:
# Сайт «Українська спадщина».
# Стаття «Українське бароко - згадка про національну мрію», Сергій Колесник, газета «День» від 18.07.2003.
# Стаття «Не губернія, а земля», Людмила Таран, газета «Вечірній Київ» від 12.05.2004.
# «Таємниці монастирських підземель - Тайны монастырских подземелий», В.Я.Руденок, видавництво "Деснянська правда", Чернігів-2003.
# Сайт «Наш край».
# Сайт «АМУ - Асоціація міст України».
# Сайт «Вольные путешествия в Украине».





Інші сторінки маршруту "На північ від Києва (червень 2004 року)":





Усі права застережено. © 2003-2011 Сергій Клименко




Rambler's Top100