Мапа другого дня маршруту.
Покриття магістральних автошляхів - досить пристойне.
Дорогою ми тоді не зупинялися надовго у Рівному, Корці, Новограді-Волинському та інших містах і селищах, що були на нашому шляху. Фоторозповіді про них подано на інших сторінках.
Схема второго дня маршрута.
Покрытие магистральных автодорог - достаточно приличное.
По дороге мы тогда не останавливались надолго в Ровно, Корце, Новограде-Волынском и других городах и поселках, которые лежали на нашем пути. Фоторассказы о них даны на других страницах.
Покриття магістральних автошляхів - досить пристойне.
Дорогою ми тоді не зупинялися надовго у Рівному, Корці, Новограді-Волинському та інших містах і селищах, що були на нашому шляху. Фоторозповіді про них подано на інших сторінках.
Схема второго дня маршрута.
Покрытие магистральных автодорог - достаточно приличное.
По дороге мы тогда не останавливались надолго в Ровно, Корце, Новограде-Волынском и других городах и поселках, которые лежали на нашем пути. Фоторассказы о них даны на других страницах.
Овруч - стародавнє волинське місто (18,7 тис. жителів),
центр однойменного району Житомирської області,
розташоване на високому лівому березі річки Норин.
Першу літописну згадку про місто Вручій (Вручай, Вручий, Овручев) датовано 977 роком.
Проте заселені ці місця були набагато раніше, археологами знайдено докази, що люди тут жили ще у V-IV тис. до н.е.
В літописі вперше згадується як древлянське місто, що підкорилося княгині Ользі.
В Іпатіївському літопису згадується як місто, де 977 року загинув князь Олег у битві з Ярополком.
До кінця X сторіччя місто стало центром древлянської землі.
У XII сторіччі місто стало резиденцією князя Рюрика Ростиславича, тут було зведено потужну добре укріплену фортецею з високими валами, ровом і звідним мостом через нього. Окремі рештки укріплень того періоду збереглися і до наших днів. За часів татаро-монгольської навали Овруч було майже вщент зруйновано, та вже на початку XIV сторіччя місто відродилося. Тут збудували нову фортецю, місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. З 1356 року Овруч перебував у складі Великого князівства Литовського.
1399 року кримський хан Едигей, розгромивши литовського князя Вітовта, захопив і зруйнував Овруч. Довгі роки пішли на його відновлення. 1506 року після чергового нападу кримських татар був зруйнований дерев'яний замок-фортеця Овруча. Тому за кілька років спорудили нову кам'яну фортецю з муром, оточену глибоким ровом, вона мала чотири в'їзні брами та шість багатоярусних башт. З 1569 року Овруч увійшов до складу Речі Посполитої і став центром Овруцького староства. 1641 року король Владислав IV надав місту Магдебурзьке право.
1648 року козацький полковник І. Голота заволодів Овручем і до закінчення російсько-польської війни він залишався сотенним містом Київського полку, але за перемир'ям 1667 року місто знову відійшло до Польщі. Після 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії. Адміністративний статус міста, що зберігається понад два сторіччя, було визначено 1797 року, коли Овруч став повітовим центром Волинської губернії.
Овруч - древний волынский город (18,7 тыс. жителей), центр одноименного района Житомирской области, расположенный на высоком левом берегу реки Норин. Первое летописное упоминание о городе Вручий (Вручай, Овручев) датировано 977 годом. Однако заселены эти места были намного раньше, археологами найдены доказательства, что люди здесь жили еще в V-IV тыс. до н.э. В летописи впервые вспоминается как древлянский город, который покорился княгине Ольге. В Ипатиевской летописи упоминается как город, где в 977 году погиб князь Олег в битве с Ярополком. До конца X столетия город стал центром древлянской земли.
В XII столетии город стал резиденцией князя Рюрика Ростиславича, здесь была возведена мощная хорошо укрепленная крепость с высокими валами, рвом и разводным мостом через него. Отдельные остатки укреплений того периода сохранились и до наших дней. Во времена татаро-монгольського нашествия Овруч был почти дотла разрушен, но уже в начале XIV столетия город возродился. Здесь построили новую крепость, город вошел в состав Галицко-Волынского княжества. С 1356 года Овруч входил в состав Великого княжества Литовского.
В 1399 году крымский хан Едигей, разгромив литовского князя Витовта, захватил и разрушил Овруч. Долгие годы ушли на его восстановление. В 1506 году после очередного нападения крымских татар был разрушен деревянный замок-крепость Овруча. Поэтому за несколько лет построили новую каменную крепость с каменной стеной, окруженную глубоким рвом, она имела четверо въездных ворот и шесть многоярусных башен. С 1569 года Овруч вошел в состав Речи Посполитой и стал центром Овруцкого староства. В 1641 году король Владислав IV предоставил городу Магдебургское право.
В 1648 году казацкий полковник И. Голота завладел Овручем и до окончания русско-польской войны он оставался сотенным городом Киевского полка, но по перемирию 1667 года город опять отошел к Польше. После 1793 года город вошел в состав Российской империи. Административный статус города, сохраняющийся свыше двух столетий, был определен в 1797 году, когда Овруч стал уездным центром Волынской губернии.
У XII сторіччі місто стало резиденцією князя Рюрика Ростиславича, тут було зведено потужну добре укріплену фортецею з високими валами, ровом і звідним мостом через нього. Окремі рештки укріплень того періоду збереглися і до наших днів. За часів татаро-монгольської навали Овруч було майже вщент зруйновано, та вже на початку XIV сторіччя місто відродилося. Тут збудували нову фортецю, місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства. З 1356 року Овруч перебував у складі Великого князівства Литовського.
1399 року кримський хан Едигей, розгромивши литовського князя Вітовта, захопив і зруйнував Овруч. Довгі роки пішли на його відновлення. 1506 року після чергового нападу кримських татар був зруйнований дерев'яний замок-фортеця Овруча. Тому за кілька років спорудили нову кам'яну фортецю з муром, оточену глибоким ровом, вона мала чотири в'їзні брами та шість багатоярусних башт. З 1569 року Овруч увійшов до складу Речі Посполитої і став центром Овруцького староства. 1641 року король Владислав IV надав місту Магдебурзьке право.
1648 року козацький полковник І. Голота заволодів Овручем і до закінчення російсько-польської війни він залишався сотенним містом Київського полку, але за перемир'ям 1667 року місто знову відійшло до Польщі. Після 1793 року місто увійшло до складу Російської імперії. Адміністративний статус міста, що зберігається понад два сторіччя, було визначено 1797 року, коли Овруч став повітовим центром Волинської губернії.
Овруч - древний волынский город (18,7 тыс. жителей), центр одноименного района Житомирской области, расположенный на высоком левом берегу реки Норин. Первое летописное упоминание о городе Вручий (Вручай, Овручев) датировано 977 годом. Однако заселены эти места были намного раньше, археологами найдены доказательства, что люди здесь жили еще в V-IV тыс. до н.э. В летописи впервые вспоминается как древлянский город, который покорился княгине Ольге. В Ипатиевской летописи упоминается как город, где в 977 году погиб князь Олег в битве с Ярополком. До конца X столетия город стал центром древлянской земли.
В XII столетии город стал резиденцией князя Рюрика Ростиславича, здесь была возведена мощная хорошо укрепленная крепость с высокими валами, рвом и разводным мостом через него. Отдельные остатки укреплений того периода сохранились и до наших дней. Во времена татаро-монгольського нашествия Овруч был почти дотла разрушен, но уже в начале XIV столетия город возродился. Здесь построили новую крепость, город вошел в состав Галицко-Волынского княжества. С 1356 года Овруч входил в состав Великого княжества Литовского.
В 1399 году крымский хан Едигей, разгромив литовского князя Витовта, захватил и разрушил Овруч. Долгие годы ушли на его восстановление. В 1506 году после очередного нападения крымских татар был разрушен деревянный замок-крепость Овруча. Поэтому за несколько лет построили новую каменную крепость с каменной стеной, окруженную глубоким рвом, она имела четверо въездных ворот и шесть многоярусных башен. С 1569 года Овруч вошел в состав Речи Посполитой и стал центром Овруцкого староства. В 1641 году король Владислав IV предоставил городу Магдебургское право.
В 1648 году казацкий полковник И. Голота завладел Овручем и до окончания русско-польской войны он оставался сотенным городом Киевского полка, но по перемирию 1667 года город опять отошел к Польше. После 1793 года город вошел в состав Российской империи. Административный статус города, сохраняющийся свыше двух столетий, был определен в 1797 году, когда Овруч стал уездным центром Волынской губернии.
 |
 |
Овруч.
Спасо-Преображенський собор. Споруджено 2001 року ліворуч від в'їзду до Овруча з боку Коростеня (з півдня). Овруч. Спасо-Преображенский собор. Сооружен в 2001 году слева от въезда в Овруч со стороны Коростеня (с юга). |
 |
 |
Овруч.
Річка Норинь та величезне павутиння. Овруч. Речка Норин и громадная паутина. |
 |
 |
Овруч.
Свято-Василівський собор (вул. Пролетарська, 2).
Кам'яний собор св. Василя було споруджено в Овручі близько 1190 року князем Рюриком Ростиславичем. Він постав на місці старої дерев'яної церкви (за переказами, побудованої 997 року рівноапостольним Великим князем Володимиром Святославичем, який отримав при хрещенні ім'я Василь). Овруч. Свято-Васильевский собор (ул. Пролетарская, 2). Каменный собор св. Василия был построен в Овруче около 1190 года князем Рюриком Ростиславичем. Он возведен на месте старой деревянной церкви (по преданию, построенной в 997 году равноапостольным Великим князем Владимиром Святославичем, получившим при крещении имя Василий). Ovruch. St. Vasiliy`s temple. |
Храм входив до палацового комплексу князя Рюрика Ростиславовича.
Спочатку купол храму був позолочений і церкву в народі називали "Золотоверхою".
1321 року храм зруйнував литовський князь Гедимін. 1848 року впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви залишилося три апсиди й частина північної стіни. На кінець XIX сторіччя церкву було практично зруйновано, та в 1907-1912 роках архітектор О. Щусєв склав проект реставрації і виконав справді ювелірну роботу: він реставрував храм, по цеглинці збираючи залишки північної стіни. Так Василівській церкві було повернуто первісний вид. Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. У розписі інтер'єру брали участь відомі художники К. Петров-Водкін, Ф. Волков, Б. Максимов. На освячення реконструйованої церкви приїжджав російський імператор Микола II.
Після реставрації при храмі відкрили жіночу обитель, що діяла до 1935 року, коли її було закрито радянською владою. Обитель знову діяла протягом 1944-1959 років. 1990 року храм було освячено та відкрито для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.
Храм входил в дворцовый комплекс князя Рюрика Ростиславовича. Сначала купол храма был позолочен и церковь в народе называли "Златоверхой".
В 1321 году храм разрушил литовский князь Гедимин. В 1848 году упали своды храма-руины, от древнерусской церкви остались три апсиды и часть северной стены. К концу XIX столетия церковь была практически разрушена, но в 1907-1912 годах архитектор А. Щусев составил проект реставрации и выполнил поистине ювелирную работу: он реставрировал храм, по кирпичику собирая остатки северной стены. Так Василевский церкви был возвращен первозданный вид. Тогда же около храма были построены двухэтажный корпус келий женского монастыря, трапезная и колокольня. В росписи интерьера принимали участие известные художники К. Петров-Водкин, Ф. Волков, Б. Максимов. На освящение реконструированной церкви приезжал российский император Николай II.
После реставрации при храме открыли женскую обитель, которая действовала до 1935 года, когда ее закрыла советская власть. Обитель опять действовала в течение 1944-1959 годов. В 1990 году храм был освящен и открыт для богослужений. В здании при церкви теперь действует женский монастырь.
1321 року храм зруйнував литовський князь Гедимін. 1848 року впали склепіння храму-руїни, від давньоруської церкви залишилося три апсиди й частина північної стіни. На кінець XIX сторіччя церкву було практично зруйновано, та в 1907-1912 роках архітектор О. Щусєв склав проект реставрації і виконав справді ювелірну роботу: він реставрував храм, по цеглинці збираючи залишки північної стіни. Так Василівській церкві було повернуто первісний вид. Тоді ж біля храму було збудовано двоповерховий корпус келій жіночого монастиря, трапезну та дзвіницю. У розписі інтер'єру брали участь відомі художники К. Петров-Водкін, Ф. Волков, Б. Максимов. На освячення реконструйованої церкви приїжджав російський імператор Микола II.
Після реставрації при храмі відкрили жіночу обитель, що діяла до 1935 року, коли її було закрито радянською владою. Обитель знову діяла протягом 1944-1959 років. 1990 року храм було освячено та відкрито для богослужінь. У будівлі при церкві наразі діє жіночий монастир.
Храм входил в дворцовый комплекс князя Рюрика Ростиславовича. Сначала купол храма был позолочен и церковь в народе называли "Златоверхой".
В 1321 году храм разрушил литовский князь Гедимин. В 1848 году упали своды храма-руины, от древнерусской церкви остались три апсиды и часть северной стены. К концу XIX столетия церковь была практически разрушена, но в 1907-1912 годах архитектор А. Щусев составил проект реставрации и выполнил поистине ювелирную работу: он реставрировал храм, по кирпичику собирая остатки северной стены. Так Василевский церкви был возвращен первозданный вид. Тогда же около храма были построены двухэтажный корпус келий женского монастыря, трапезная и колокольня. В росписи интерьера принимали участие известные художники К. Петров-Водкин, Ф. Волков, Б. Максимов. На освящение реконструированной церкви приезжал российский император Николай II.
После реставрации при храме открыли женскую обитель, которая действовала до 1935 года, когда ее закрыла советская власть. Обитель опять действовала в течение 1944-1959 годов. В 1990 году храм был освящен и открыт для богослужений. В здании при церкви теперь действует женский монастырь.
 |
 |
 |
Овруч.
Свято-Василівський собор (вул. Пролетарська, 2). Овруч. Свято-Васильевский собор (ул. Пролетарская, 2). Ovruch. St. Vasiliy`s temple. |
 |
 |
Овруч.
Хрест на пам'ять святкування 1000-річчя Свято-Василівського Храму (997-1997), заснованого Св. князем Володимиром.
Перед хрестом - гранітна плита із словами молитви Св. князя Володимира при прийнятті ним хрещення:
«Боже великїй сотворивыѝ нб҃о и землю!
Призри на новыѧ люди сїѧ, и даждь им Гд°҄и ѹвѣдети тебѣ, ѝстиннагѡ Б°г҃а, іакоже ѹвѣдеша страны хрїстїанскїѧ. Ѹтвердѝ в нїх вѣру праву и несовратну и мне помѡзѝ Гд°҄и, на супрѡтївнагѡ врага спасенїѧ чл҃вѣчѣскаго да надѣѧсѧ на Тѧ и на Твою державу, побѣждаю козни егѡ!
Сїѧ мл҃тва св.кн.Владимира
за народъ по прїнѧтїї їм ст҃агѡ кр҃щенїѧ.» Овруч. Крест в память празднования 1000-летия Свято-Васильевского Храма (997-1997), основанного Св. князем Владимиром. Перед хрестом - гранитная плита со словами молитвы Св. князя Владимира при принятии им крещения. |
 |
Овруч.
Пам'ятник Преподобномученику Макарію (Токаревський), великому захиснику Православної віри, від вдячних овручан. Встановлено 2008 року, в 330-ту річницю кончини святого Макарія. Овруч. Памятник Преподобномученику Макарию (Токаревский), великому защитнику Православной веры, от благодарных овручан. Установлен в 2008 году, в 330-ю годовщину кончины святого Макария. |
 |
 |
 |
Овруч.
Вздовж вулиці Радянська. Овруч. Вдоль улицы Советская. |
 |
Овруч.
Фонтан в міському парку. Овруч. Фонтан в городском парке. |
 |
 |
Меморіал воїнам, що загинули за визволення Овруча від німецько-фашистських загарбників і
пам'ятник Яну Налепці (Рєпкіну).
На гранітній стелі викарбовано:
«17 листопада 1943 року загинули смертю хоробрих у боях за визволення
м. Овруча від німецько-фашистських загарбників:
командир загону Герой Радянського Союзу Національний Герой Чехословацької Соціалістичної Республіки Ян Налепка /Репкін/, десантник Матуш Михал, автоматник Ондрей Крчулу, мінер Фабіан Криштофік, кулеметник Крислан» Мемориал воинам, погибшим за освобождение Овруча от немецко-фашистских захватчиков и памятник Яну Налепке (Репкину). |
Налепка /Nalepka/ Ян (псевдонім Рєпкін) - учасник Другої світової війни, організатор і командир словацького партизанського загону
партизанського з'єднання генерал-майора Сабурова О. М.,
що діяв на окупованій території Білоруської й Української РСР, Герой Радянського Союзу.
Ян Налепка (20.09.1912-16.11.1943) народився в селі Сміжані (Східна Словаччина). Словак. 1931 року закінчив вчительську семінарію. Працював вчителем в сільській школі. 1934 року його було призвано до чехословацької армії, 1936 року закінчив офіцерську школу, здобувши звання підпоручика; служба в армії проходила з перервами. У березні 1939 року його було мобілізовано до словацької армії. У 1941 році фашистський маріонетковий уряд Словаччини направив військову частину, в якій служив Я. Налепка, на радянсько-німецький фронт.
Начальник штабу 101-го словацького полку капітан Я. Налепка створив у полку підпільну антифашистську патріотичну групу і на початку 1942 року встановив зв'язок з радянськими партизанами. 15 травня 1943 року він з групою офіцерів і солдатів полку перейшов на бік радянських партизан, з'єднавшись з ними в районі села Ремези (нині Єльський район Гомельської області, Білорусь). У партизанському з'єднанні О. М. Сабурова його було призначено командиром партизанського загону, сформованого з колишніх словацьких військовослужбовців. Влітку та восени 1943 року загін під командуванням Яна Налепки неодноразово відзначався в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Напередодні 26-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції (1943 рік) Я. Налепку було прийнято кандидатом до членів ВКП(б).
Беручи участь зі своїм загоном, у взаємодії з військами 1-го Українського фронту й іншими партизанськими загонами в Київській наступальній операції, мужній син словацького народу Ян Налепка загинув 16 листопада 1943 року в бою за звільнення міста Овруч Житомирської області України. Спочатку його було поховано в міському парку міста Овруч, потім його останки було перепоховано на батьківщині, в Словаччині.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року за уміле командування партизанським загоном і проявлену мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками громадянинові Словаччини Налепці (Рєпкіну) Яну було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 5 травня 1945 року Ян Налепка посмертно удостоєний звання «Герой Словацького національного повстання». Нагороджений орденом Леніна, чехословацьким орденом Білого лева 1-го ступеня.
У місті Овруч Я. Налепці встановлено пам'ятник в міському парку, бюст перед будівлею школи №1 і пам'ятний знак на місці загибелі; його ім'ям названо вулицю та середню школу №1.
Налепка /Nalepka/ Ян (псевдоним Репкин) - участник Второй мировой войны, организатор и командир словацкого партизанского отряда партизанского соединения генерал-майора Сабурова А. Н., действовавшего на оккупированной территории Белорусской и Украинской ССР, Герой Советского Союза.
Ян Налепка (20.09.1912-16.11.1943) родился в селе Смижани (Восточная Словакия). Словак. В 1931 году окончил учительскую семинарию. Работал учителем в сельской школе. В 1934 году был призван в чехословацкую армию, в 1936 году окончил офицерскую школу, получив звание подпоручика; служба в армии проходила с перерывами. В марте 1939 года был мобилизован в словацкую армию. В 1941 году фашистское марионеточное правительство Словакии направило воинскую часть, в которой служил Я. Налепка, на советско-германский фронт.
Начальник штаба 101-го словацкого полка капитан Я. Налепка создал в полку подпольную антифашистскую патриотическую группу и в начале 1942 года установил связь с советскими партизанами. 15 мая 1943 года он с группой офицеров и солдат полка перешёл на сторону советских партизан, воссоединившись с ними в районе деревни Ремезы (ныне Ельский район Гомельской области, Беларусь). В партизанском соединении А. Н. Сабурова был назначен командиром партизанского отряда, сформированного из бывших словацких военнослужащих. Летом и осенью 1943 года отряд под командованием Яна Налепки неоднократно отличался в боях с немецко-фашистскими захватчиками. В канун 26-й годовщины Великой Октябрьской социалистической революции (1943 год) Я. Налепка был принят кандидатом в члены ВКП(б).
Участвуя со своим отрядом, во взаимодействии с войсками 1-го Украинского фронта и другими партизанскими отрядами в Киевской наступательной операции, мужественный сын словацкого народа Ян Налепка погиб 16 ноября 1943 года в бою за освобождение города Овруч Житомирской области Украины. Первоначально был похоронен в городском парке города Овруч, затем его останки были перезахоронены на родине, в Словакии.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 2 мая 1945 года за умелое командование партизанским отрядом и проявленные мужество и героизм в боях с немецко-фашистскими захватчиками гражданину Словакии Налепке (Репкину) Яну было посмертно присвоено звание Героя Советского Союза. 5 мая 1945 года Ян Налепка посмертно удостоен звания «Герой Словацкого национального восстания». Награждён орденом Ленина, чехословацким орденом Белого льва 1-й степени.
В городе Овруч Я. Налепке установлены памятник в городском парке, бюст перед зданием школы №1 и памятный знак на месте гибели; его именем названы улица и средняя школа №1.
Ян Налепка (20.09.1912-16.11.1943) народився в селі Сміжані (Східна Словаччина). Словак. 1931 року закінчив вчительську семінарію. Працював вчителем в сільській школі. 1934 року його було призвано до чехословацької армії, 1936 року закінчив офіцерську школу, здобувши звання підпоручика; служба в армії проходила з перервами. У березні 1939 року його було мобілізовано до словацької армії. У 1941 році фашистський маріонетковий уряд Словаччини направив військову частину, в якій служив Я. Налепка, на радянсько-німецький фронт.
Начальник штабу 101-го словацького полку капітан Я. Налепка створив у полку підпільну антифашистську патріотичну групу і на початку 1942 року встановив зв'язок з радянськими партизанами. 15 травня 1943 року він з групою офіцерів і солдатів полку перейшов на бік радянських партизан, з'єднавшись з ними в районі села Ремези (нині Єльський район Гомельської області, Білорусь). У партизанському з'єднанні О. М. Сабурова його було призначено командиром партизанського загону, сформованого з колишніх словацьких військовослужбовців. Влітку та восени 1943 року загін під командуванням Яна Налепки неодноразово відзначався в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Напередодні 26-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції (1943 рік) Я. Налепку було прийнято кандидатом до членів ВКП(б).
Беручи участь зі своїм загоном, у взаємодії з військами 1-го Українського фронту й іншими партизанськими загонами в Київській наступальній операції, мужній син словацького народу Ян Налепка загинув 16 листопада 1943 року в бою за звільнення міста Овруч Житомирської області України. Спочатку його було поховано в міському парку міста Овруч, потім його останки було перепоховано на батьківщині, в Словаччині.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року за уміле командування партизанським загоном і проявлену мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками громадянинові Словаччини Налепці (Рєпкіну) Яну було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 5 травня 1945 року Ян Налепка посмертно удостоєний звання «Герой Словацького національного повстання». Нагороджений орденом Леніна, чехословацьким орденом Білого лева 1-го ступеня.
У місті Овруч Я. Налепці встановлено пам'ятник в міському парку, бюст перед будівлею школи №1 і пам'ятний знак на місці загибелі; його ім'ям названо вулицю та середню школу №1.
Налепка /Nalepka/ Ян (псевдоним Репкин) - участник Второй мировой войны, организатор и командир словацкого партизанского отряда партизанского соединения генерал-майора Сабурова А. Н., действовавшего на оккупированной территории Белорусской и Украинской ССР, Герой Советского Союза.
Ян Налепка (20.09.1912-16.11.1943) родился в селе Смижани (Восточная Словакия). Словак. В 1931 году окончил учительскую семинарию. Работал учителем в сельской школе. В 1934 году был призван в чехословацкую армию, в 1936 году окончил офицерскую школу, получив звание подпоручика; служба в армии проходила с перерывами. В марте 1939 года был мобилизован в словацкую армию. В 1941 году фашистское марионеточное правительство Словакии направило воинскую часть, в которой служил Я. Налепка, на советско-германский фронт.
Начальник штаба 101-го словацкого полка капитан Я. Налепка создал в полку подпольную антифашистскую патриотическую группу и в начале 1942 года установил связь с советскими партизанами. 15 мая 1943 года он с группой офицеров и солдат полка перешёл на сторону советских партизан, воссоединившись с ними в районе деревни Ремезы (ныне Ельский район Гомельской области, Беларусь). В партизанском соединении А. Н. Сабурова был назначен командиром партизанского отряда, сформированного из бывших словацких военнослужащих. Летом и осенью 1943 года отряд под командованием Яна Налепки неоднократно отличался в боях с немецко-фашистскими захватчиками. В канун 26-й годовщины Великой Октябрьской социалистической революции (1943 год) Я. Налепка был принят кандидатом в члены ВКП(б).
Участвуя со своим отрядом, во взаимодействии с войсками 1-го Украинского фронта и другими партизанскими отрядами в Киевской наступательной операции, мужественный сын словацкого народа Ян Налепка погиб 16 ноября 1943 года в бою за освобождение города Овруч Житомирской области Украины. Первоначально был похоронен в городском парке города Овруч, затем его останки были перезахоронены на родине, в Словакии.
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 2 мая 1945 года за умелое командование партизанским отрядом и проявленные мужество и героизм в боях с немецко-фашистскими захватчиками гражданину Словакии Налепке (Репкину) Яну было посмертно присвоено звание Героя Советского Союза. 5 мая 1945 года Ян Налепка посмертно удостоен звания «Герой Словацкого национального восстания». Награждён орденом Ленина, чехословацким орденом Белого льва 1-й степени.
В городе Овруч Я. Налепке установлены памятник в городском парке, бюст перед зданием школы №1 и памятный знак на месте гибели; его именем названы улица и средняя школа №1.
 |
Дорогою від Овруча до Коростеня.
Пам'ятний камінь партизанам партизанських з'єднань під командуванням Малікова С. Ф., Сабурова О. М., Федорова О. Ф., Карасьова В. О. та Наумова М. І., що діяли на Житомирщині в 1941-1943 роках. По дороге от Овруча на Коростень. Памятный камень партизанам партизанских соединений под командованием Маликова С. Ф., Сабурова А. Н., Федорова О. Ф., Карасева В. О. и Наумова М. И., действовавших на Житомирщине в 1941-1943 годах. |
 |
 |
Дорогою від Овруча до Коростеня.
Річка Жерев (поблизу села Рудня) По дороге от Овруча на Коростень. Речка Жерев (вблизи села Рудня). |
Коростень - одне з найдавніших міст (66 тис. жителів) Північної України обласного значення, центр району, розташоване на скелястих берегах річки Уж.
На початку X століття Іскорость (Іскоростень, Коростень) був добре укріпленою фортецею і центром древлянського князівства.
З ним пов'язана одна із трагічних подій, якими просякнута історія становлення Київської Русі.
Згідно «Повісті временних літ» тут 945 року відбулося повстання древлян, викликане спробою київського князя Ігоря повторно зібрати з них данину. Древляни розгромили князівський загін і жорстоко вбили самого князя Ігоря. За легендою, вдова Ігоря - княгиня Ольга - помстилася за чоловіка: вона обступила облогою Іскорость, звеліла принести від кожного дому по горобцю або голубу, потім наказала прив'язати до пташиних лапок запалені трути й відпустити птахів - ті полетіли додому, під дахи та стріхи Іскорості, що спричинило масові пожежі в місті. Таким чином 946 року княгиня Ольга захопила непокірливий Іскоростень, розправилася з його захисниками, а саму фортецю спалила.
У XIV столітті ці землі було захоплено Литовським князівством, а з 1569 року вони належали Польщі. Наприкінці XVI століття Іскоростень став володіннями шляхтича Межвинського, який дістав дозвіл заснувати містечко. Він збудував замок і в 1598 році домігся для Іскоростеня Магдебурзького права. Однак ці зусилля виявилися марними; містечко залишалося зубожілим і малолюдним.
1793 року ці землі відійшли до Російської імперії. Тільки 1902 року, коли розпочався рух поїздів новою залізницею Київ-Ковель, прокладеною через Коростень, селище ожило. Така непоказна історія заштатного Коростеня визначила відсутність у ньому визначних архітектурних пам'яток цивільного чи культового призначення. Бурхливий розвиток міста в XX столітті (що згодом дозволив йому стати третім в області за чисельністю населення), активна участь у становленні радянської влади подарувало місту цілу низку типових для тих часів монументів.
Коростень - один из древнейших городов (66 тыс. жителей) Северной Украины областного значения, центр района, расположенный на скалистых берегах речки Уж. В начале X века Искорость (Искоростень, Коростень) был хорошо укрепленной крепостью и центром древлянского княжества. С ним связано одно из трагических событий, которыми насыщена история становления Киевской Руси.
Согласно «Повести временных лет» здесь в 945 году произошло восстание древлян, вызванное попыткой киевского князя Игоря повторно собрать с них дань. Древляне разгромили княжеский отряд и жестоко убили самого князя Игоря. Согласно легенде, вдова Игоря - княгиня Ольга - отомстила за мужа: она осадила Искорость, велела принести с каждого дома по воробью или голубю, потом приказала привязать к птичьим лапкам зажженые труты и отпустить птиц - те полетели домой, под крыши и кровли Искорости, что вызвало массовые пожары в городе. Таким образом, в 946 году княгиня Ольга захватила непокорный Искоростень, расправилась с его защитниками, а саму крепость сожгла.
В XIV веке эти земли были захвачены Литовским княжеством, а с 1569 года они принадлежали Польше. В конце XVI века Искоростень стал владением шляхтича Межвинского, который получил разрешение основать городок. Он построил замок и в 1598 году добился для Искоростеня Магдебургского права. Однако эти усилия оказались напрасными; местечко оставалось обнищалым и малолюдным.
В 1793 году эти земли отошли к Российской империи. Только в 1902 году, когда началось движение поездов по новой железной дороге Киев-Ковель, проложенной через Коростень, селение ожило. Такая невзрачная история заштатного Коростеня определила отсутствие в нем архитектурных достопримечательностей гражданского или культового назначения. Бурное развитие города в XX веке (что впоследствии позволило ему стать третьим в области по численности населения), активное участие в становлении советской власти подарило городу целый ряд типичных для тех времен монументов.
Згідно «Повісті временних літ» тут 945 року відбулося повстання древлян, викликане спробою київського князя Ігоря повторно зібрати з них данину. Древляни розгромили князівський загін і жорстоко вбили самого князя Ігоря. За легендою, вдова Ігоря - княгиня Ольга - помстилася за чоловіка: вона обступила облогою Іскорость, звеліла принести від кожного дому по горобцю або голубу, потім наказала прив'язати до пташиних лапок запалені трути й відпустити птахів - ті полетіли додому, під дахи та стріхи Іскорості, що спричинило масові пожежі в місті. Таким чином 946 року княгиня Ольга захопила непокірливий Іскоростень, розправилася з його захисниками, а саму фортецю спалила.
У XIV столітті ці землі було захоплено Литовським князівством, а з 1569 року вони належали Польщі. Наприкінці XVI століття Іскоростень став володіннями шляхтича Межвинського, який дістав дозвіл заснувати містечко. Він збудував замок і в 1598 році домігся для Іскоростеня Магдебурзького права. Однак ці зусилля виявилися марними; містечко залишалося зубожілим і малолюдним.
1793 року ці землі відійшли до Російської імперії. Тільки 1902 року, коли розпочався рух поїздів новою залізницею Київ-Ковель, прокладеною через Коростень, селище ожило. Така непоказна історія заштатного Коростеня визначила відсутність у ньому визначних архітектурних пам'яток цивільного чи культового призначення. Бурхливий розвиток міста в XX столітті (що згодом дозволив йому стати третім в області за чисельністю населення), активна участь у становленні радянської влади подарувало місту цілу низку типових для тих часів монументів.
Коростень - один из древнейших городов (66 тыс. жителей) Северной Украины областного значения, центр района, расположенный на скалистых берегах речки Уж. В начале X века Искорость (Искоростень, Коростень) был хорошо укрепленной крепостью и центром древлянского княжества. С ним связано одно из трагических событий, которыми насыщена история становления Киевской Руси.
Согласно «Повести временных лет» здесь в 945 году произошло восстание древлян, вызванное попыткой киевского князя Игоря повторно собрать с них дань. Древляне разгромили княжеский отряд и жестоко убили самого князя Игоря. Согласно легенде, вдова Игоря - княгиня Ольга - отомстила за мужа: она осадила Искорость, велела принести с каждого дома по воробью или голубю, потом приказала привязать к птичьим лапкам зажженые труты и отпустить птиц - те полетели домой, под крыши и кровли Искорости, что вызвало массовые пожары в городе. Таким образом, в 946 году княгиня Ольга захватила непокорный Искоростень, расправилась с его защитниками, а саму крепость сожгла.
В XIV веке эти земли были захвачены Литовским княжеством, а с 1569 года они принадлежали Польше. В конце XVI века Искоростень стал владением шляхтича Межвинского, который получил разрешение основать городок. Он построил замок и в 1598 году добился для Искоростеня Магдебургского права. Однако эти усилия оказались напрасными; местечко оставалось обнищалым и малолюдным.
В 1793 году эти земли отошли к Российской империи. Только в 1902 году, когда началось движение поездов по новой железной дороге Киев-Ковель, проложенной через Коростень, селение ожило. Такая невзрачная история заштатного Коростеня определила отсутствие в нем архитектурных достопримечательностей гражданского или культового назначения. Бурное развитие города в XX веке (что впоследствии позволило ему стать третьим в области по численности населения), активное участие в становлении советской власти подарило городу целый ряд типичных для тех времен монументов.
 |
 |
Коростень.
Пам'ятник комсомольцям 20-х років (споруджено 1973 року на площі Ленінського комсомолу). Скульптор А. Футерман, архітектор А. Сидоренко. Коростень. Памятник комсомольцам 20-х годов (сооружен в 1973 году на площади Ленинского комсомола). Скульптор А. Футерман, архитектор А. Сидоренко. |
 |
Коростень.
Статуя Божої Матері Покров Пресвятої Богородиці. Споруджено 2006 року. Автор Зарічний Ігор Семенович. Коростень. Статуя Божьей Матери Покров Пресвятой Богородицы. Сооружена в 2006 году. Автор Заречный Игорь Семенович. Pokrova in Korosten. |
 |
Коростень.
Пам'ятна дошка співробітникам Коростенського МВВС, які в перші дні брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Коростень. Мемориальная доска сотрудникам Коростенского ГОВД, которые в первые дни принимали участие в ликвидации аварии на ЧАЭС. |
 |
 |
Коростень. Парк ім. М. Островського.
Комплекс Слави 1941-1945 та пам'ятник Островському Миколі Олексійовичу (29.09.1904-22.12.1936). Коростень. Парк им. Н. Островского. Комплекс Славы 1941-1945 и памятник Островскому Николаю Алексеевичу (29.09.1904-22.12.1936). |
 |
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського, річка Уж. Коростень. Парк им. Н. Островского, речка Уж. |
 |
 |
 |
 |
Коростень.
Князь Мал. Коростень. Князь Мал. Korosten' monument to Prince Mal. |
Князь Мал, син Нискинії - верховний вождь союзу древлянських племен.
945 року очолив повстання древлян проти київського князя Ігоря.
Пам'ятник споруджено 2005 року на честь 1300-річчя м. Коростеня.
Скульптор Зарічний Ігор Семенович, архітектор С. Тумаш.
Князь Мал, сын Нискинии - верховный вождь союза древлянских племен. В 945 году возглавил восстание древлян против киевского князя Игоря. Памятник сооружен в 2005 году в честь 1300-летия г. Коростеня. Скульптор Заречный Игорь Семенович, архитектор С. Тумаш.
Князь Мал, сын Нискинии - верховный вождь союза древлянских племен. В 945 году возглавил восстание древлян против киевского князя Игоря. Памятник сооружен в 2005 году в честь 1300-летия г. Коростеня. Скульптор Заречный Игорь Семенович, архитектор С. Тумаш.
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського, альтанка та оглядовий майданчик. Коростень. Парк им. Н. Островского, беседка и обзорная площадка. |
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Військово-історичний комплекс «Скеля». Колишній командний пункт Коростенського укріпрайону. Збудований в 1935-1937 роках під керівництвом Героя Радянського Союзу генерала Д. Карбишева. Колишній запасний командний пункт штабу Південно-Західного фронту (збудований в 1935-1937 роках). Коростень. Парк им. Н. Островского. Военно-исторический комплекс «Скала». Бывший командный пункт Коростенского укрепрайона. Построен в 1935-1937 годах под руководством Героя Советского Союза генерала Д. Карбышева. Бывший запасной командный пункт штаба Юго-Западного фронта (построен в 1935-1937 годах). |
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Військово-історичний комплекс «Скеля». Цей комплекс було реконструйовано в 2005-2006 роках та перетворено на музей. Коростень. Парк им. Н. Островского. Военно-исторический комплекс «Скала». Этот комплекс был реконструирован в 2005-2006 годах и превращен в музей. |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського, панорама від пам'ятника князеві Малу. Коростень. Парк им. Н. Островского, панорама от памятника князю Малу. |
В Коростені є місце, куди можна прийти як до музею, де зберігаються найдавніші пам'ятки України - геологічні.
Тінисті алеї затишного парку ім. М. Островського спускаються до долини річки Уж, прокладеної працьовитою водою в гранітах, яким майже 2 млрд. років.
Вигадливо обточені водою і часом скелі та величезні брили створюють надзвичайно мальовничий кам'яний хаос.
В Коростене есть место, куда можно прийти как в музей, где сохраняются самые давние достопримечательности Украины - геологические. Тенистые аллеи уютного парка им. Н. Островского спускаются к долине реки Уж, проложенной трудолюбивой водой в гранитах, которым почти 2 млрд. лет. Причудливо обточенные водой и временем скалы и огромные глыбы создают чрезвычайно живописный каменный хаос.
В Коростене есть место, куда можно прийти как в музей, где сохраняются самые давние достопримечательности Украины - геологические. Тенистые аллеи уютного парка им. Н. Островского спускаются к долине реки Уж, проложенной трудолюбивой водой в гранитах, которым почти 2 млрд. лет. Причудливо обточенные водой и временем скалы и огромные глыбы создают чрезвычайно живописный каменный хаос.
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Пішохідний міст через річку Уж було побудовано 2005 року на честь 1300-річчя заснування міста Коростень. Коростень. Парк им. Н. Островского. Пешеходный мост через речку Уж был построен в 2005 году в честь 1300-летия основания города Коростень. |
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Кам'яні валуни на річці Уж. Тут корінні породи виступають на поверхню Землі. Коростень. Парк им. Н. Островского. Каменные валуны на речке Уж. Тут коренные породы выступают на поверхность Земли. |
 |
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Рівноапостольна Велика Княгиня Київська Ольга. Коростень. Парк им. Н. Островского. Равноапостольная Великая Княгиня Киевская Ольга. |
Річка Уж стрімко несе свої води між скелями, де колись начебто любила купатися княгиня Ольга.
Виступ однієї зі скель за своєю формою нагадує ванну й має назву «Купальня княгині Ольги» («Ольжині Купальні»).
Інші найбільш виразні гранітні утворення також дістали власні назви: «Баранячі Лоби», «Велетенські Котли» тощо.
Із княгинею Ольгою пов'язано чимало місцевих топонімів. Так, за легендою, село Шатрища дістало таку назву, бо на цьому місці стояли намети війська княгині під час облоги Іскоростеня. Велика княгиня Ольга, до речі, була єдиною в історії України жінкою-правителькою (роки правління 945-964). Вона прийняла християнство у візантійському Константинополі та після хрещення дістала ім'я Олена. Щоб спокутувати свою провину перед Іскоростенем, княгиня начебто після хрещення повернулася до міста. Для неї побудували високий терем і церкву св. Олени, що була першим християнським храмом на древлянській землі. Багато криниць по берегах річки Уж, із яких княгиня нібито пила воду, називають «Ольжиними». У селах Кліщі та Любовичі є «Ольжині долини». На березі Ужа, за легендою, є також «Дзеркало Ольги» та «грот Ольги».
Речка Уж стремительно несет свои воды между скалами, где когда-то якобы любила купаться княгиня Ольга. Выступ одной из скал своей формой напоминает ванну и называется «Купальня княгини Ольги» («Ольгины Купальни»). Другие наиболее выразительные гранитные образования также получили собственные названия: «Бараньи Лбы», «Громадные Котлы» и т.п.
С княгиней Ольгой связано немало местных топонимов. Так, по легенде, село Шатрища получило такое название, потому что на этом месте стояли шатры войска княгини во время осады Искоростеня. Великая княгиня Ольга, кстати, была единственной в истории Украины женщиной-правительницей (годы правления 945-964). Она приняла христианство в византийском Константинополе и после крещения получила имя Елена. Чтобы искупить свою вину перед Искоростенем, княгиня будто бы после крещения вернулась в город. Для нее построили высокий терем и церковь св. Елены, которая была первым христианским храмом на древлянский земле. Много колодцев по берегам речки Уж, из которых княгиня якобы пила воду, называют «Ольгиными». В селах Клещи и Любовичи есть «Ольгины долины». На берегу Ужа, по легенде, есть также «Зеркало Ольги» и «грот Ольги».
Із княгинею Ольгою пов'язано чимало місцевих топонімів. Так, за легендою, село Шатрища дістало таку назву, бо на цьому місці стояли намети війська княгині під час облоги Іскоростеня. Велика княгиня Ольга, до речі, була єдиною в історії України жінкою-правителькою (роки правління 945-964). Вона прийняла християнство у візантійському Константинополі та після хрещення дістала ім'я Олена. Щоб спокутувати свою провину перед Іскоростенем, княгиня начебто після хрещення повернулася до міста. Для неї побудували високий терем і церкву св. Олени, що була першим християнським храмом на древлянській землі. Багато криниць по берегах річки Уж, із яких княгиня нібито пила воду, називають «Ольжиними». У селах Кліщі та Любовичі є «Ольжині долини». На березі Ужа, за легендою, є також «Дзеркало Ольги» та «грот Ольги».
Речка Уж стремительно несет свои воды между скалами, где когда-то якобы любила купаться княгиня Ольга. Выступ одной из скал своей формой напоминает ванну и называется «Купальня княгини Ольги» («Ольгины Купальни»). Другие наиболее выразительные гранитные образования также получили собственные названия: «Бараньи Лбы», «Громадные Котлы» и т.п.
С княгиней Ольгой связано немало местных топонимов. Так, по легенде, село Шатрища получило такое название, потому что на этом месте стояли шатры войска княгини во время осады Искоростеня. Великая княгиня Ольга, кстати, была единственной в истории Украины женщиной-правительницей (годы правления 945-964). Она приняла христианство в византийском Константинополе и после крещения получила имя Елена. Чтобы искупить свою вину перед Искоростенем, княгиня будто бы после крещения вернулась в город. Для нее построили высокий терем и церковь св. Елены, которая была первым христианским храмом на древлянский земле. Много колодцев по берегам речки Уж, из которых княгиня якобы пила воду, называют «Ольгиными». В селах Клещи и Любовичи есть «Ольгины долины». На берегу Ужа, по легенде, есть также «Зеркало Ольги» и «грот Ольги».
 |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського.
Купальня княгині Ольги на річці Уж. Коростень. Парк им. Н. Островского. Купальня княгини Ольги на речке Уж. |
 |
Коростень.
Парк ім. М. Островського, обеліск воїнам-інтернаціоналістам (споруджено 1994 року). Коростень. Парк им. Н. Островского, обелиск воинам-интернационалистам (сооружен в 1994 году). |
 |
 |
 |
Обеліск, фрагменти.
Обелиск, фрагменты. |
 |
 |
Коростень. Парк ім. М. Островського.
Пам'ятний знак «Коростень 1300 років» та фонтан (побудований в 1985 році, реконструйований в 2003 році). Коростень. Парк им. Н. Островского. Памятный знак «Коростень 1300 лет» и фонтан (построен в 1985 году, реконструирован в 2003 году). |
Сучасний Коростень прославили заслужені художники України з Коростенського фарфорового заводу - В. М. Трегубова та М. С. Трегубов.
Коростенський фарфоровий завод був відзначений президентом США Біллом Клінтоном і удостоєний нагороди «Бермінгемський смолоскип».
Современный Коростень прославили заслуженные художники Украины с Коростенского фарфорового завода - В. М. Трегубова и М. С. Трегубов. Коростенский фарфоровый завод был отмечен президентом США Биллом Клинтоном и удостоен награды «Бермингемский факел».
Современный Коростень прославили заслуженные художники Украины с Коростенского фарфорового завода - В. М. Трегубова и М. С. Трегубов. Коростенский фарфоровый завод был отмечен президентом США Биллом Клинтоном и удостоен награды «Бермингемский факел».
 |
 |
Коростень.
Собор Різдва Христового. Цей ефектний православний храм було зведено у центрі Коростеня вже в роки незалежності України. Коростень. Собор Рождества Христова. Этот эффектный православный храм был возведен в центре Коростеня уже в годы независимости Украины. |
Першоджерела:
# «500 чарівних куточків України, які варто відвідати»; Т.Лагунова, Ю.Кашуба;Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», Харків-2007.
# Путівник «Вся Україна»; Андрій Івченко; ДНВП «Картографія»; Київ-2006.
# Вікіпедія.
# Путівник «Вся Україна»; Андрій Івченко; ДНВП «Картографія»; Київ-2006.
# Вікіпедія.
Інші сторінки маршруту "На захід від Києва (серпень 2008 року)":
До переліку фотосерій
