Клименко Сергій. Фото. Визначні пам'ятки Криму, вересень 2005 року. Стародавнє «печерне» місто-фортеця Чуфут-Кале
Визначні пам'ятки Криму, вересень 2005 року.
Стародавнє «печерне» місто-фортеця Чуфут-Кале.
Для збільшення зображення, що Вас зацікавило, натисніть на нього.
 В разі будь-якого використання матеріалів, що тут розміщено, гіперпосилання на цей сайт () є обов’язковим.

Достопримечательности Крыма, сентябрь 2005 года.
Древний «пещерный» город-крепость Чуфут-Кале.
Для увеличения заинтересовавшего Вас изображения нажмите на него.
 При любом использовании размещенных здесь материалов, гиперссылка на этот сайт () является обязательной.




Не меншою популярністю, ніж Ханський палац, серед гостей Бахчисараю користуються пам'ятники, що розташовані у його околицях - «печерне місто» Чуфут-кале та Успенський печерний монастир.
Місто-фортеця Чуфут-Кале виникло в раннє середньовіччя. За свідченням арабського географа XIV століття Абульфеди воно називалося Kирк-Ор («Сорок укріплень» у перекладі з кримськотатарської) і знаходилося в країні Алан (алани - предки сучасних осетин). У 1299 році місто було захоплене військом темника Золотої Орди Ногая та незабаром стало центром невеликого феодального князівства (базиліки). У XIV-XV століттях було забудовано територію на схід від ранньосередньовічного оборонного муру. В результаті площа міста збільшилася в півтора рази. Згодом для захисту нового міста на східній ділянці плато було побудовано ще один оборонний мур. У XIV-XVII століттях у місті разом із татарами жили караїми, що займалися ремеслами і торгівлею. До кінця XVII століття татари пішли з Кирк-Ора. У місті залишилися караїми. З того часу з'явилася назва Чуфут-Кале («Іудейська фортеця»). Караїми називали своє місто Джуфт-кале («Подвійна фортеця») або просто Калі. Останні мешканці покинули місто у середині XIX століття.
Чуфут-Кале перебуває у віданні Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника.

Не меньшей популярностью, чем Ханский дворец, у гостей Бахчисарая пользуются памятники, расположенные в его окрестностях - «пещерный город» Чуфут-кале и Успенский пещерный монастырь.
Город-крепость Чуфут-Кале возник в раннее средневековье. По свидетельству арабского географа XIV века Абульфеды он назывался Kырк-Ор («Сорок укреплений» в переводе с крымско-татарского) и находился в стране Алан (аланы - предки современных осетин). В 1299 году город был захвачен войском темника Золотой Орды Ногая и вскоре стал центром небольшого феодального княжества (базилика). В XIV-XV веках застраивается территория к востоку от раннесредневековой оборонительной стены. В результате площадь города увеличивается в полтора раза. Впоследствии для защиты нового города на восточном участке плато была построена еще одна оборонительная стена. В XIV-XVII веках в городе вместе с татарами жили караимы, занимавшиеся ремеслами и торговлей. К концу XVII века татары ушли из Кырк-Ора. В городе остались караимы. С этого времени появляется название Чуфут-Кале («Иудейская крепость»). Караимы называли свой город Джуфт-Кале («Двойная крепость») или просто Кале. Последние жители покинули город в середине XIX века.
Чуфут-Кале находится в ведении Бахчисарайского государственного историко-культурного заповедника.

All the south-western part of the Crimea is particularly rich in architectural and archaeological monuments. On the territory of the present Bakhchisaray District once there were located medieval town-fortresses (Chufut-Kaleh, Kyz-Kermen, Mangup, Esky-Kermen), cave monasteries (of the Assumption, Chelter, Shuldan and others) as well as fortified feudal estates of comparatively modest dimensions (Kyz-Kuleh, Siuyren, Tepe-Kermen). The basis of the major part of them was constituted by common ground-based structures. However, because there remained a great number of caves used for the purposes of defense, economy and living in, these monuments have been called "cave towns". The largest of them were Mangup, Esky-Kermen, Chufut-Kaleh.


Чуфут-Кале, загальний вид «печерного» міста-фортеці знизу, з майданчика, що трохи вище за Успенський печерний монастир.
Чуфут-Кале знаходиться біля м. Бахчисарай.

Чуфут-Кале, общий вид «пещерного» города-крепости снизу, с площадки, находящейся немного выше Успенского пещерного монастыря.
Расположен Чуфут-Кале возле г. Бахчисарай.

The "cave town" of Chufut-Kaleh near Bakhchisaray, 10th-18th centuries. View from the South.


Підіймаючись лісовою дорогою від Успенського монастиря, за останнім поворотом стежки спостерігаємо надзвичайне видовище: на фоні неба, десь серед хмар на прямовисній неприступній скелі чітко вимальовуються силуети споруд «повітряного міста», як іноді називали Чуфут-кале.
Стародавнє місто розташоване на плато гірського відрогу, що панує над трьома долинами, на висоті більш ніж 500 м над рівнем моря. З висоти пташиного польоту столова гора нагадує півострів, який з трьох сторін оточений високими - до 30 м - урвищами; тільки з четвертої - східної - є відносно зручний підйом. Загальна площа поселень на чуфут-калинському плато - 46 га. Топографічно городище поділяється на три частини - із заходу на схід: мис Бурунчак (36 га) - незабудована частина, що служила притулком мешканцям навколишніх долин у разі військової небезпеки; «Старе місто» (7 га), що традиційно вважалося найдавнішою частиною поселення; «Нове місто» (3 га), що виникло як посад не раніше XIV-XV ст.

При подъеме по лесной дороге от Успенского монастыря, за последним поворотом тропы открывается необычайное зрелище: на фоне неба, где-то среди облаков на отвесной неприступной скале четко рисуются силуэты строений «воздушного города», как иногда называли Чуфут-кале.
Древний город расположен на плато горного отрога, господствующего над тремя долинами, на высоте более 500 м над уровнем моря. С высоты птичьего полета столовая гора напоминает полуостров, с трех сторон окруженный высокими - до 30 м - обрывами; только с четвертой - восточной - имеется относительно удобный подъем. Общая площадь поселений на чуфут-калинском плато - 46 га. Топографически городище делится на три части - с запада на восток: мыс Бурунчак (36 га) - незастроенная часть, служившая убежищем жителям окрестных долин в случае военной опасности; «Старый город» (7 га), традиционно считавшийся древнейшей частью поселения; «Новый город» (3 га), возникший как посад не ранее XIV-XV вв.


Чуфут-Кале, вид на «печерне» місто-фортецю Чуфут-Кале від входу до стародавньої підземної гідротехнічної споруди з колодязем «Тік-Кую».

Чуфут-Кале, вид на «пещерный» город-крепость Чуфут-Кале от входа в древнее подземное гидротехническое сооружение с колодцем «Тик-Кую».


Як саме городище, так і мешканці, що колись його населяли, таять ще чимало загадок. Глибоке враження справляють на всіх ці сиві руїни, їх поточене часом каміння. Ця скеля самою природою була перетворена на фортецю, а людині залишалося лише посилити її в окремих місцях продуманими оборонними спорудами. Археологічні дослідження плато свідчать, що воно було заселене ще в неоліті, не менше 7 тис. років тому.
У I тис. до н. е. це плато служило притулком для мешканців великого таврського поселення в Ашлама-дере. Околиці Чуфут-кале здавна населяли сармато-алани, або аси. Це могутнє іраномовне плем'я сарматського кола поступово проникало до Криму з перших століть нашої ери. Ці, за виразом П. В. Микольського, «найближчі родичі скіфів, замінивши та ввібравши частково в себе цю народність, разом з тим засвоїли і тяжіння останньої до греко-римської культури, підтримане й укріплене довголітніми зв'язками із замор'ям. Будучи споконвічними друзями християн і ромеїв (візантійців), вони служили, за словами істориків того часу, захистом Таврійського Херсонесу з північного сходу».
Грецький вплив сприяв розповсюдженню серед них християнства, - не дарма в татарських переказах їх іменують «гяури», тобто «невірні».

Как само городище, так и населявшие его когда-то жители, таят еще немало загадок. Глубокое впечатление производят на всех эти седые руины, их источенные временем камни. Эта скала самой природой была превращена в крепость, а человеку оставалось лишь усилить ее в отдельных местах продуманными оборонительными сооружениями. Археологические исследования плато показывают, что оно было заселено еще в неолите, не менее 7 тыс. лет назад.
В I тыс. до н. э. это плато служило убежищем для обитателей обширного таврского поселения в Ашлама-дере. Окрестности Чуфут-кале издавна населяли сармато-аланы, или асы. Это могущественное ираноязычное племя сарматского круга постепенно проникало в Крым с первых веков нашей эры. Эти, по выражению П. В. Никольского, «ближайшие сородичи скифов, заменив и впитав отчасти в себя эту народность, вместе с тем усвоили себе и тяготение последней к греко-римской культуре, поддержанное и укрепленное долголетними связями с заморьем. Будучи исконными друзьями христиан и ромеев (византийцев), они служили, по словам историков того времени, защитой Таврического Херсонеса с северо-востока».
Греческое влияние способствовало распространению среди них христианства, - не зря в татарских преданиях их именуют «гяуры», то есть «неверные».


Чуфут-Кале, рукотворні «печери» в горі поза територією міста-фортеці.

Чуфут-Кале, рукотворные «пещеры» в горе вне территории города-крепости.


Аланам-асам належав і ранньосередньовічний могильник у Марьям-дере, неподалік від Південної брами фортеці, який використовувався з другої половини VI по X століття. Його розкопки проводилися в 1946-1948 роках під керівництвом П. П. Бабенчикова, а потім - Е. В. Веймарна та В. В. Кропоткіна. На думку Веймарна, могильник належав ранньосередньовічному поселенню Маріамполь; на сьогоднішній день панує думка, що ним користувалося населення самої фортеці. У склепах було знайдено характерні для сармато-алан деформовані черепи, бронзові та срібні пряжки, намиста, скроневі кільця, фібули, залізні ножі, уламки глиняного та скляного посуду. Речі ці аналогічні інвентарю могильників Мангупа, Ескі-Кермена та інших печерних міст. Знайдено також вапнякові надгробки, на яких висічено хрести; на інших зображено знаряддя страти Спасителя. Одному з надгробків надано форму базиліки, прямокутної в плані, із закругленою апсидою: можна припустити, що вона відтворює форму ранньосередньовічного храму, що знаходився у фортеці. Якщо додати до цього знахідки натільних хрестів, перснів із християнськими символами, то можна зробити висновок про розповсюдження християнства серед місцевого населення. У околицях знайдено й інші могильники з рисами аланського похоронного обряду.

Аланам-асам принадлежал и раннесредневековый могильник в Марьям-дере, неподалеку от Южных ворот крепости, который использовался со второй половины VI по X век. Его раскопки проводились в 1946-1948 гг. под руководством П. П. Бабенчикова, а затем - Е. В. Веймарна и В. В. Кропоткина. По мнению Веймарна, могильник принадлежал раннесредневековому поселению Мариамполь; на сегодняшний день возобладало мнение, что им пользовалось население самой крепости. В склепах найдены характерные для сармато-алан деформированные черепа, бронзовые и серебряные пряжки, бусы, височные кольца, фибулы, железные ножи, обломки глиняной и стеклянной посуды. Вещи эти аналогичны инвентарю могильников Мангупа, Эски-Кермена и других пещерных городов. Найдены также известняковые надгробия, на которых высечены кресты; на других изображены орудия казни Спасителя. Одному из надгробий придана форма базилики, прямоугольной в плане, с закругленной апсидой: можно предположить, что она воспроизводит форму раннесредневекового храма, находившегося в крепости. Если добавить к этому находки нательных крестов, перстней с христианскими символами, то можно сделать вывод о распространении христианства среди местного населения. В окрестностях найдены и другие могильники с чертами аланского погребального обряда.


Чуфут-Кале, рукотворні «печери» в горі поза територією міста-фортеці.

Чуфут-Кале, рукотворные «пещеры» в горе вне территории города-крепости.


Про те, що округа була населена аланами, одностайно оповідають грецькі, арабські, турецькі джерела. Найраніша згадка міститься в «Аланськом посланні єпископа Феодора» (VIII ст.). Єпископа було направлено для проповіді християнства в Кавказьку Аланію. Шлях його лежав через Херсон. Звідси, переслідуваний недругами, він рятується в аланському селищі, «бо поблизу Херсона живуть алани, стільки ж за своєю волею, скільки й за бажанням херсонесців, немов якась огорожа й охорона міста». На думку дослідників, ці «малі алани» споріднені з «великими» північнокавказькими аланами. У арабських і турецьких джерелах вони відомі під ім'ям аси, асси; татари називали їх також «плем'ям черкес». Влаштувавшись у гірському Криму, алани змішувалися з місцевим грецьким і тавроськіфським населенням.
Трохи пізнішими прибульцями в цих краях були готи. З іменами цих двох народів пов'язане етнічне і географічне розмежування областей ранньосередньовічного Криму; за словами венеціанського купця і дипломата Іосафато Барбаро, «За Кафою по вигину берега знаходиться Готія, за нею Аланія, яка тягнеться по острову у напрямі Монкастро». Проте розмежуванню сприяло і змішання обох народів, неабиякою мірою завдяки розповсюдженню християнської православної культури. «Завдяки сусідству готів із аланами, - продовжує Барбаро, - пішла назва готалани. Першими в цьому місці були алани, потім прийшли готи, вони завоювали ці країни і змішали своє ім'я з ім'ям аланів. Таким чином, внаслідок змішання одного племені з іншим, вони і називають себе готаланами; і ті, і інші слідують обрядам грецької церкви».

О том, что округа была населена аланами, единогласно повествуют греческие, арабские, турецкие источники. Самое раннее упоминание содержится в «Аланском послании епископа Феодора» (VIII век). Епископ был направлен для проповеди христианства в Кавказскую Аланию. Путь его лежал через Херсон. Отсюда, преследуемый недругами, он спасается в аланском селении, «ибо близ Херсона живут аланы, столько же по своей воле, сколько по желанию херсонесцев, словно некое ограждение и охрана города». По мнению исследователей, эти «малые аланы» родственны «большим» северокавказским аланам. В арабских и турецких источниках они известны под именем асы, ассы ; татары называли их также «племенем черкес». Обосновавшись в горном Крыму, аланы смешивались с местным греческим и тавроскифским населением.
Несколько более поздними пришельцами в этих краях были готы. С именами этих двух народов связано этническое и географическое разграничение областей раннесредневекового Крыма; по словам венецианского купца и дипломата Иосафато Барбаро, «За Кафой по изгибу берега находится Готия, за ней Алания, которая тянется по острову в направлении Монкастро». Однако разграничению сопутствовало и смешение обоих народов, в немалой степени благодаря распространению христианской православной культуры. «Благодаря соседству готов с аланами,- продолжает Барбаро, - произошло название готаланы. Первыми в этом месте были аланы, затем пришли готы, они завоевали эти страны и смешали свое имя с именем алан. Таким образом, ввиду смешения одного племени с другим, они и называют себя готаланами; и те и другие следуют обрядам греческой церкви».


Чуфут-Кале, рукотворні «печери» в горі поза територією міста-фортеці.

Чуфут-Кале, рукотворные «пещеры» в горе вне территории города-крепости.


Головною фортецею кримської Аланії був Киркор. Час заснування його укріплень, після довгих сумнівів і суперечок, все ж таки віднесено до VI століття. Якщо точніше, то нижні яруси кладки Середнього оборонного муру належать, на думку його дослідників А. Г. Герцена та Ю. М. Могаричева, «до того виду ранньосередньовічної фортифікації, розквіт якої припадає на VI-VII століття, причому не тільки в Тавриці, але і на Балканах, Малій Азії, Західному Кавказі, тобто в регіоні, що перебував під політичним і культурним впливом Візантії». Спорудам візантійського часу передувало укріплене поселення. Історія не зберегла імені, яке носила фортеця за тих часів, та багато дослідників, спираючись на низку історичних і топографічних досліджень, дійшли висновку, що вона називалася Фулли. Місто Фулли згадується в багатьох письмових джерелах, за його ім’ям було названо Фулльську єпархію, та назва так і залишилася не прикріпленою ні до одного відомого сучасним історикам городища. Заснування Фулл, а також Судака (Согдак, Сугдея - від назви народу - согди) візантійські та арабські автори пов'язували з аланами.
Ймовірно, вже за хазарів назва Фулли (грецького, або ширше - індоєвропейського походження) змінюється на тюркське - Киркор, що значить «сорок фортець».
Один із найдавніших описів міста належить арабському географу Абульфеде, що побував тут в 1321 році: «Киркор знаходиться в країні асів (аланів), його ім'я значить по-турецьки „сорок фортець”; це сильно укріплений замок, заснований на неприступній горі. Наверху гори є площа, де мешканці країни в хвилини небезпеки знаходять притулок».

Главной крепостью крымской Алании был Кыркор. Время основания его укреплений, после долгих сомнений и споров, все же отнесено к VI веку. Если точнее, то нижние ярусы кладки Средней оборонительной стены относятся, по мнению ее исследователей А. Г. Герцена и Ю. М. Могаричева, «к тому виду раннесредневековой фортификации, расцвет которой приходится на VI-VII века, причем не только в Таврике, но и на Балканах, Малой Азии, Западном Кавказе, то есть в регионе, находившемся под политическим и культурным влиянием Византии». Постройкам византийского времени предшествовало поселение и укрепленное убежище. История не сохранила имени, которое носила крепость в те времена, но многие исследователи, опираясь на ряд исторических и топографических изысканий, пришли к заключению, что она называлась Фуллы. Город Фуллы упоминается во многих письменных источниках, по его имени была названа Фулльская епархия, но название так и осталось не прикрепленным ни к одному известному современным историкам городищу. Основание Фулл, а также Судака (Согдак, Сугдея - от названия народа - согды) византийские и арабские авторы связывали с аланами.
Вероятно, уже при хазарах название Фуллы (греческого, или шире - индоевропейского происхождения) меняется на тюркское - Кыркор, что значит «сорок крепостей».
Одно из самых ранних описаний принадлежит арабскому географу Абульфеде, побывавшему здесь в 1321 году: «Кыркор находится в стране асов (аланов), его имя значит по-турецки „сорок крепостей”; это сильно укрепленный замок, основанный на неприступной горе. Наверху горы есть площадь, где жители страны в минуты опасности находят убежище».

The ancient town of Chufut-Kaleh is situated 1 km east of the Assumption Monastery. It is located on a table-like mountain 550 m above the sea level, with steep sides inaccessible for most part; only in the east it has a relatively convenient approach. The Chufut-Kaleh Fortress came into being in VI century. It was built under the guidance of Byzantine engineers with the aim of protecting Byzantine domains in the Crimea and the Empire's allies - the Goths and Alans, greek Christians by confession. Little is known of Chufut-Kaleh earlier history. Perhaps then the name of the town was Phullae; in 862 it was visited by Cyril, an originator of the Cyrillic (Slavonic) alphabet. The first written documents go back to the late XIII century. Under the dominance of Khazars the fortress got the name of Kyrk-Ier (Forty places) and was the centre of the Crimean Alans. But in the middle of the XIV century under the rule of Golden Hord khan Janibeck, the Tatars seized Chufut-Kaleh and turned it into their fortress. After the foundation of the Crimean Khanate Chufut-Kaleh became its first capital. A mosque and medresseh were built here and the walls were fortified. Jewish and Armenian community has got privileges to develop the town's economy and the new suburb surrounded by wall was built by them.
In the early XVI century the capital of the Crimea was moved to Bakhchisarai and Moslem population left Kyrk-Ier. During several centuries up to the middle of XIX century in its population prevailed Karaites - mainly Turks by origin, followers of the Old Testament Bible by confession. This accounts for the name of «Chufut-Kaleh», meaning «Jewish Fortress». The walls and towers of the fortress were built and rebuilt by the Karaites as were all the survived houses and Karaite temples - «kenassa».
After the joining of the Crimea to Russia - 1783) Chufut-Kaleh was deserted. The new conditions of life made the protection of the fortress unnecessary, and the Karaites left it. Thus Chufut-Kaleh became a «dead town». <


Чуфут-Кале, план стародавнього міста-фортеці Чуфут-Кале.
На схемі позначено:
1. Мала (південна) брама.
2. Розвалини мечеті, 1346 р.
3. Мавзолей Джанике-Ханим, 1427 р.
4. Середній оборонний мур VI-XV ст.
5. Великий і малий кріпосні рови.
6. Господарська печера («темниця»).
7. Місце ханського монетного двору.
8. Садиба А. С. Фірковіча, XVIII ст. 		9. Садиба С. Бейма (Чал-Борю), XVIII ст.
10. Східний оборонний мур XIV-XV ст.
11. Водозбірний басейн.
12. Брама середнього оборонного муру.
13. Водозбірний «колодязь».
14. Караїмські кенаси XIV і XVIII ст.
15. Брама східного оборонного муру.
16. Туалет.

Чуфут-Кале, Чуфут-Кале, план древнего города-крепости Чуфут-Кале.
На схеме обозначены:
1. Малые (южные) ворота.
2. Развалины мечети, 1346 г.
3. Мавзолей Джаныке-Ханым, 1427 г.
4. Средняя оборонительная стена VI-XV вв.
5. Большой и малый крепостные рвы.
6. Хозяйственная пещера («темница»).
7. Место ханского монетного двора.
8. Усадьба А. С. Фирковича, XVIII в. 		9. Усадьба С. Бейма (Чал-Борю), XVIII в.
10. Восточная оборонительная стена XIV-XV вв.
11. Водосборный бассейн.
12. Ворота средней оборонительной стены.
13. Водосборный «колодец».
14. Караимские кенасы XIV и XVIII вв.
15. Ворота восточной оборонительной стены.
16. Туалет.


Чуфут-Кале, Мала (Південна) брама - Кучук-капу, вид ззовні фортеці.
Піднявшися крутим зигзагом стародавньої мощеної дороги, входимо до «мертвого міста» через південні Малі ворота. Їх називали ще «потайними», оскільки їх не видно, доки не підійдеш до них впритул. Масивні дубові стулки воріт оббито залізом; до них примикає південний оборонний мур, складений із необробленого каменя на вапняному розчині, завтовшки до 1 м, заввишки до 5 м. Верхню частину муру перебудовано; тут було влаштовано бійниці для стрільби з рушниць.

Чуфут-Кале, Малые (Южные) ворота - Кучук-капу, вид снаружи крепости.
Поднявшись по крутому зигзагу древней мощеной дороги, входим в «мертвый город» через южные Малые ворота. Их называли еще «потайными», так как они не видны, пока не подойдешь к ним вплотную. Массивные дубовые створки ворот обиты железом; к ним примыкает южная оборонительная стена, сложенная из необработанного камня на известковом растворе, толщиной до 1 м, высотой до 5 м. Верхняя часть стены перестроена и снабжена бойницами для стрельбы из ружей.


Чуфут-Кале, узвіз від Малої (Південної) брами до міста.
Брама ця була справжньою пасткою: ззовні підступ до них прикривав оборонний мур, вздовж якого йде останній марш дороги: противник наближався до брами, будучи звернений до стіни правим, незахищеним боком - адже щит тримали в лівій руці. Якщо вдавалося прорватися всередину фортеці, нападаючі опинялись у вузькому, вирубаному в скелі коридорі; над ним колись було перекриття, на якому розташовувалися захисники фортеці.
Свого нинішнього вигляду брама набула на рубежі XV-XVI століть; первинний оборонний мур проходив на 20 м вище, по кромці плато, перекриваючи скельний виярок у найвужчій частині. Нинішній мур перетинає печерний комплекс, що з'явився на цьому місці набагато раніше. Перед південним оборонним муром є 10 печер, розташованих у три яруси. За воротами печери по обидві сторони дороги, що веде вглиб городища, також утворюють 3-4 яруси. Всього тут налічується 32 внутрішньоскельні приміщення.

Чуфут-Кале, подъем от Малых (Южных) ворот к городу.
Ворота эти были настоящей ловушкой: снаружи подступ к ним прикрывала оборонительная стена, вдоль которой идет последний марш дороги: противник приближался к воротам, будучи обращен к стене правым, незащищенным боком - ведь щит держали в левой руке. Если удавалось прорваться внутрь крепости, нападавшие оказывались в узком, вырубленном в скале коридоре; над ним когда-то было перекрытие, на котором располагались защитники крепости.
Свой нынешний вид ворота приобрели на рубеже XV-XVI веках; первоначальная оборонительная стена проходила на 20 м выше, по кромке плато, перекрывая скальный распадок в наиболее узкой части. Нынешняя стена пересекает пещерный комплекс, появившийся на этом месте гораздо раньше. Перед южной оборонительной стеной имеется 10 пещер, расположенных в три яруса. За воротами пещеры по обе стороны дороги, ведущей в глубь городища, также образуют 3-4 яруса. Всего здесь насчитывается 32 внутрискальных помещения.


Чуфут-Кале, вид на «печерне місто» трохи вище за Малу (Південну) браму.
Уважно придивившись, неважко побачити, що внутрішньоскельні приміщення схожі між собою; можна роздивитися і сліди вирубаних у скелі сходів, що колись сполучали печери різних ярусів. Подекуди мур перетинає ці сходи, явно «роз'єднуючий» те, що раніше складало єдиний печерний комплекс. Найбільшу схожість стародавній комплекс має з печерними монастирями гірської Тавріки.

Чуфут-Кале, вид на «пещерный город» чуть выше Малых (Южных) ворот.
Внимательно присмотревшись, нетрудно увидеть, что все внутрискальные помещения схожи между собой; можно разглядеть и следы вырубленных в скале лестниц, когда-то соединявших пещеры разных ярусов. Кое-где стена пересекает эти лестницы, явно «разъединяя» то, что ранее составляло единый пещерный комплекс. Наибольшее сходство древний комплекс имеет с пещерными монастырями горной Таврики.

The Chufut-Kaleh fortress. The Caves and the Walls.


Чуфут-Кале, вид на «печерне місто» трохи вище за Малу (Південну) браму.
До того ж у дореволюційній літературі є згадки про те, що в одній із печер була церква зі слідами розпису: «Праворуч після входу до брами при розгалуженні доріг ще видно було залишки печерної церкви із слідами розпису, а поруч - усипальню з кістками».

Чуфут-Кале, вид на «пещерный город» чуть выше Малых (Южных) ворот.
К тому же в дореволюционной литературе есть упоминания о том, что в одной из пещер была церковь со следами росписи: «Направо по входе в ворота при разделении дорог еще видны были остатки пещерной церкви со следами росписи, а рядом - усыпальница с костями».


Чуфут-Кале, фрагменти «печерного міста» трохи вище за Малу (Південну) браму.
У 70-і роки XX століття було розкопано усипальню з людськими кістками; стосовно печерної церкви, то первинний вид її змінився, проте на стінах печер комплексу знайдені видряпані хрести.

Чуфут-Кале, фрагменты «пещерного города» чуть выше Малых (Южных) ворот.
В 70-е годы XX века была раскопана усыпальница с человеческими костями; что касается пещерной церкви, то первоначальный облик ее изменился, однако на стенах пещер комплекса обнаружены процарапанные кресты.

The Cave Complex near the Southern Gate originally was a Christian monastery which was deserted in the XV century. Later the poorest part of the town population lived here.


Чуфут-Кале, фрагменти «печерного міста».
Ймовірно, цей монастир часів аланського Киркора спустів після того, як фортецю захопили татари і захисну систему на цій ділянці було перебудовано. Мур розрізав печерний комплекс, частина печер стала використовуватися як оборонні. Ченці ж знайшли притулок в Успенському монастирі, по сусідству з християнами - мешканцями долини Марьям-дере.

Чуфут-Кале, фрагменты «пещерного города».
Вероятно, этот монастырь времен аланского Кыркора опустел после того, как крепость захватили татары и оборонительная система на этом участке была перестроена. Стена разрезала пещерный комплекс, часть пещер стала использоваться в качестве оборонительных. Монахи же обрели приют в Успенском монастыре, по соседству с христианами - обитателями долины Марьям-дере.


Чуфут-Кале, підіймаємось ще вище, до Кенаської вулиці.
Звивиста доріжка, пробита в материковій скелі, веде на плато. Стежина, що повертає ліворуч, закінчується біля західної межі Чуфут-кале. Тут місто відокремлене низькою кам'яною стіною сухої кладки від пустки Бурунчак. Вийшовши від кутового будинку на Бурунчакську вулицю, можна пройти північною стороною городища.
Якщо ж звідси повернути праворуч, то опинимося на Кенаській вулиці, що проходить з південної сторони плато.

Чуфут-Кале, поднимаемся еще выше, к Кенасской улице.
Извилистая дорожка, пробитая в материковой скале, ведет на плато. Тропинка, сворачивающая налево, заканчивается у западной границы Чуфут-кале. Здесь город отделен низкой каменной стеной сухой кладки от пустыря Бурунчак. Выйдя от углового дома на Бурунчакскую улицу, можно пройти по северной стороне городища.
Если же отсюда повернуть направо, то очутимся на Кенаский улице, которая проходит с южной стороны плато.

The Southern Gate entrance is arranged as «labyrinth» for better defence purpose.


Чуфут-Кале, вид на «печерне місто» вище за Малу браму, на початку Кенаської вулиці.

Чуфут-Кале, вид на «пещерный город» выше Малых ворот, в начале Кенасской улицы.


Якщо йти Кенаською вулицею, то ліворуч видно руїни численних будинків, а праворуч за високою огорожею дві будівлі кенас - караїмських храмів. Згідно переказам, Велика Соборна кенаса (та, що праворуч, якщо дивитися від входу до дворика) споруджена в XIV столітті; Малу кенасу (Кодеш-Рева - Будинок зборів) побудували в XVIII столітті. У стінах обох будівель є однакові голосники - пристосування, яке в XVIII столітті вже не застосовувалося. Обидві кенаси знаходяться в дворику за глухими кам'яними стінами. З вулиці до дворика веде хвіртка, її порогом служить прекрасна біломармурова плита, узята із давнішої споруди. Перед Великою кенасою біля огорожі знаходиться висічений із каменя резервуар для води із невеликим зливним отвором. Це, певно, залишки мікви - фонтану для ритуальних обмивань перед відвідуванням храму. Мала кенаса з'явилася наприкінці XVIII століття, коли караїмська громада покинула Мангуп, що прийшов у занепад, і перебралася до Чуфут-кале. При цьому вона вивезла із Мангупа матеріал і устаткування для своєї кенаси. Ця кенаса простіша і скромніша від першу за розмірами та внутрішнім убранням, хоча в загальних рисах вони дуже схожі. Друга кенаса призначалася для повсякденних служб і різних зборів, оскільки поточні та судові справи караїмської общини розв'язувалися духовною владою. У Великій Соборній кенасі влаштовувалися урочисті святкові служби. Це будівля базилікального типу, зовні обнесена з двох сторін галереєю з десятьма колонами, що підтримують напівкруглі арки. Колони спираються на низький парапет із масивних кам'яних плит, що прикрашені рельєфними розетками.

С левой стороны Кенасской улицы видны руины многочисленных домов, а справа за высокой оградой два здания кенас - караимских храмов. Согласно преданиям, Большая Соборная кенаса (та, что слева, если смотреть от входа в дворик) построена в XIV веке; Малую кенасу (Кодэш-Рэва - Дом собрания) построили в XVIII веке. В стенах обоих зданий имеются одинаковые голосники - приспособление, которое в XVIII веке уже не применялось. Обе кенасы находятся в дворике за глухими каменными стенами. С улицы в дворик ведет калитка, порогом служит великолепная беломраморная плита, взятая из более древней постройки. Перед Большой кенасой у ограды находится высеченный из камня резервуар для воды с небольшим сливным отверстием. Это, по-видимому, остатки миквы - фонтана для ритуальных омовений перед посещением храма. Малая кенаса появилась в конце XVIII веке, когда караимская община покинула пришедший в упадок Мангуп и перебралась в Чуфут-кале. При этом она вывезла с Мангупа материал и оборудование для своей кенасы. Она проще и скромнее первой по размерам и внутреннему убранству, хотя в основных чертах они очень похожи. Вторая кенаса предназначалась для повседневных служб и разных собраний, поскольку текущие и судебные дела караимской общины решались духовными властями. В Большой Соборной кенасе устраивались торжественные праздничные службы. Это здание базиликального типа, снаружи обнесенное с двух сторон галереей с десятью колоннами, поддерживающими полукруглые арки. Колонны опираются на низкий парапет из массивных каменных плит,украшенных рельефными розетками.

Two kenassas - Karaite praying houses - are located in the special yard; each is surrounded by arcades and has a tiled roof (the earliest dates from XIV c).


Чуфут-Кале, караїмські кенаси, пам'ятки архітектури XIV і XVIII століть.
Велику кенасу (ліворуч) споруджено в XIV столітті. Малу кенасу (праворуч) споруджено в XVIII столітті.
Кенаси - храми караїмів. Термін «кенаса» став уживатися відносно пізно - вже в новий час, раніше караїмські храми по аналогії з єврейськими називалися синагогами (слово грецьке).

Чуфут-Кале, караимские кенасы, памятники архитектуры XIV и XVIII веков.
Большая кенаса (ліворуч) построена в XIV веке. Малая кенаса (праворуч) построена в XVIII веке.
Кенаса - храмы караимов. Термин «кенаса» стал употребляться относительно поздно - уже в новое время, ранее караимские храмы по аналогии с еврейскими назывались синагогами (слово греческое).

The "cave town" of Chufut-Kaleh near Bakhchisaray. Caraime temples (kenassa).
Big kenasa (on the left) was built in XIV century. Small kenasa (on the right) was built in XVIII century.


Чуфут-Кале, інтер'єр караїмської кенаси XVIII століття.
Внутрішній устрій кенас багато в чому схожий з устроєм синагог і за основними елементами походить від біблійного Єрусалимського храму. Перед входом до кенаси знаходиться азара - відкритий притвор, із кам'яними лавками, огороджений невисокою кам'яною стіною. Тут збиралися старійшини караїмської громади для розгляду суперечок релігійного змісту. Усередині кенасу було прибрано килимами; на масивних дубових балках висіли кришталеві та мідні люстри; біля південної стіни знаходилися стінні шафи для зберігання релігійних книг, начиння.

Чуфут-Кале, интерьер караимской кенасы XVIII века.
Внутреннее устройство кенас во многом сходно с устройством синагог и в основных элементах восходит к библейскому Иерусалимскому храму. Перед входом в кенасу находится азара - открытый притвор, с каменными скамейками, огражденный невысокой каменной стеной. Здесь собирались старейшины караимского общества для разбирательства споров религиозного содержания. Внутри кенаса была убрана коврами; на массивных дубовых балках висели хрустальные и медные люстры; у южной стены находились стенные шкафы для хранения религиозных книг, утвари.

The "cave town" of Chufut-Kaleh near Bakhchisaray. Caraime temples (kenassa), the interior.


Зал кенаси ділився на три частини. Відразу біля входу розташоване мошау-зекеним – місце для сидіння людей похилого віку: людям похилого віку і тим, хто носив траур, під час молитви дозволялося сидіти на дерев'яних лавах, оббитих шкірою. Зверху нависав балкон з окремим входом, колись закритий густими дерев'яними гратами: там молилися жінки, залишаючись невидимими для чоловіків. Друга частина кенаси - основний зал - називалася шулхаї - місце для прихожан, де молилися всі чоловіки; молитва здійснювалася стоячи й уклінно, двічі на день: вранці й увечері. У південній частині храму знаходився гехал - вівтар, в якому зберігалися в оббитому сріблом ящику Тора, три позолочені дошки з емблемами трьох світів із зображеннями Єгови, семисвічника та жертовника і два страусові яйця. Схожим, хоча і простішим було убрання Малої кенаси.

Зал кенасы делился на три части. Сразу у входа расположено мошау-зекеним - седалище стариков: старикам и тем, кто носил траур, во время молитвы разрешалось сидеть на деревянных скамьях, обитых кожей. Сверху нависал балкон с отдельным входом, некогда закрытый густой деревянной решеткой: там молились женщины, оставаясь невидимыми для мужчин. Вторая часть кенасы - основной зал - называлась шулхаи - место для прихожан, где молились все мужчины; молитва совершалась стоя и коленопреклоненно, дважды в день: утром и вечером. В обращенной к югу части храма находился гехал - алтарь, в котором хранились в обитом серебром ящике Тора, три позолоченные доски с эмблемами трех миров с изображениями Иеговы, семисвечника и жертвенника и два страусиных яйца. Сходным, хотя и более простым было убранство Малой кенасы.


Чуфут-Кале, пам'ятні дошки на караїмських кенасах.
Ліва (що на кенасі XIV століття) інформує, що:
«Їх Величності Государ Імператор Олександр Олександрович, Государиня Імператриця Марія Федорівна та Його Імператорська Високість Государ Цесаревич Микола Олександрович зволили вшанувати стародавній храм цей своїм Високим відвідуванням у 4 день Травня 1886 року».

Чуфут-Кале, памятные доски на караимских кенасах.
Левая (на кенасе XIV века) информирует, что:
«Ихъ Величества Государь Императоръ Александръ Александровичъ, Государыня Императрица Марія Өедоровна и Его Императорское Высочество Государь Цесаревич Николай Александровичъ соблаговолили почтить древній храмъ сей своимъ Высочайшим посђщеніемъ въ 4 день Мая 1886 года».


Чуфут-Кале, Кенаською вулицею у бік Дюрбе Джанике-ханим.
Майже напроти кенас збереглася будівля друкарні, заснованої у 1731 році. Це - найдавніша друкарня в Криму. Перша надрукована тут книга датується 1734 роком, остання - 1805 роком, після чого друкарню перевели до Евпаторії. У бібліотеці Бахчисарайського музею є книги староєврейською та караїмською мовами, що віддруковані чуфуткалинською друкарнею.
Пройшовши трохи далі Кенаською вулицею, виходимо на головну площу Старого міста. Сюди виходять ще дві вулиці: трохи північніше - Середня і ще далі - Бурунчакська. Тут розташовані три цікаві пам'ятки - руїни мечеті, водозбірний колодязь і дюрбе Джанике-ханим.

Чуфут-Кале, по Кенасской улице в сторону Дюрбе Джаныке-ханым.
Почти напротив кенас сохранилось здание типографии, основаной в 1731 году. Это самая древняя типография в Крыму. Первая напечатанная здесь книга датируется 1734 годом, последняя - 1805 годом, после чего типографию перевели в Евпаторию. В библиотеке Бахчисарайского музея есть книги на древнееврейском и караимском языках, отпечатанные в чуфуткалинской типографии.
Пройдя немного дальше по Кенасской улице, выходим на главную площадь Старого города. Сюда выходят еще две улицы: чуть севернее - Средняя и еще далее - Бурунчакская. Здесь находятся три интересных памятника - руины мечети, водосборный колодец и дюрбе Джанике-ханым.


Чуфут-Кале, водозбірний «колодязь».
Водозбірний колодязь розташований трохи південніше площі. Це – вирубаний у скелі резервуар, куди збирається дощова і тала вода; сам колодязь і підходи до нього влаштовані так, що основний потік дощової води, що проходить через Середні ворота - Орта-капу - неминуче опиняється в колодязі; поряд із ним вирубані в скелі два відстійники.
Іншим джерелом води для міста був колодязь «Тік-Кую» - справді грандіозна стародавня підземна гідротехнічна споруда.

Чуфут-Кале, водосборный «колодец».
Водосборный колодец расположен немного южнее площади. Он представляет собой вырубленный в скале резервуар, куда собирается дождевая и талая вода; причем сам колодец и подходы к нему устроены так, что основной поток дождевой воды, проходящий через Средние ворота - Орта-капу - неизбежно оказывается в колодце; рядом с ним вырублены в скале два отстойника.
Другим источником воды для города был колодец «Тик-Кую» - воистину грандиозное древнее подземное гидротехническое сооружение.


На північний захід від водозбірного колодязя, на розі Кенаської та Середньої вулиць знаходяться руїни мечеті. Збереглися чотири круглі неглибокі ями, висічені в скельній основі, як припускають, гнізда колон, що підпирали кривлю. У двадцятих роках XX століття стіни ще підіймалися на значну висоту, і при дослідженні мечеті співробітник Бахчисарайського музею Осман Акчокракли висловив припущення, що її було зведено на місці зруйнованого християнського храму. В усякому разі, при розкопках в різних місцях було знайдено архітектурні деталі з проконеського мармуру - витончені візантійські капітелі й інші уламки. Ще одну мармурову капітель було знайдено в огорожі старовинної садиби. На самому плато знайдено й інші мармурові фрагменти: поріг біля входу до кенасного дворика та плиту на зовнішньому фронтоні Східних воріт. Ці мармурові архітектурні деталі, безумовно, належали ранньовізантійському храму: по-перше, їх було привезено, оскільки в Криму немає родовищ мармуру; по-друге, проконеський мармур, цей улюблений матеріал візантійських архітекторів, перестав видобуватися ще до VIII століття. Припускають, що при спорудженні мечеті орієнтацію храму було змінено на 90 градусів: у східного муру прибрали вівтарний півкруг, зробивши його глухим, а з південного боку прибудували нішу міхрабу. Перебудову полегшувала та обставина, що і ранньовізантійський храм, і рання кримська мечеть мали форму базиліки; на користь цього свідчать і слова Евлії Челебі про те, що мечеть була «старовинної архітектури».
Мечеть було споруджено в 1346 році за правління хана Джанібека, при якому Киркор було завойовано татарами. У середині XV століття перший кримський хан і родоначальник династії Хаджи-Гирей провів ґрунтовну реконструкцію мечеті. На честь цього було зроблено напис над входом, який записав Евлія Челебі: «Спорудив цю мечеть благословенну великий султан і високоповажний хакан, повелитель царів арабів і неарабов, султан Хаджи-Герай хан, син Гиас-еддін хана, сина Ертогмаз-хана, та подовжить Бог його життя і царювання. Рік 859 (1455)». Уламок плити з арабським написом «Хаджи-Гирей, син Гиасаддіну» було знайдено під час розкопок мечеті в 1928 році, коли опис Евлії Челебі ще не було відомо. У будівельних написах часто зустрічаються неточності, коли будівничим іменується хан, що здійснив оновлення споруди, побудованої набагато раніше. Будівля мечеті - чотирикутна, дещо витягнута (приблизно 14 на 10,5 м); кладка бутова з використанням тесаного каменя. Вхід із західної сторони, зліва від входу знаходився мінарет, від якого ще в двадцятих роках XX століття зберігалися сліди гвинтових сходів і балкончика, а в південному мурі - основа міхраба з «сталактитовим» склепінням. Внутрішній простір ділився на три частини двома низками колон із «сталактитовими» капітелями. Поряд із мечеттю, за повідомленням деяких істориків, було споруджено і медресе.

Северо-западнее водосборного колодца, на стыке Кенасской и Средней улиц находятся руины мечети. Сохранились четыре круглые неглубокие ямы, высеченные в скальном основании, как предполагается, гнезда колонн, подпиравших кровлю. В двадцатых годах XX века стены еще поднимались на значительную высоту, и при исследовании мечети сотрудник Бахчисарайского музея Осман Акчокраклы высказал предположение, что она возведена на месте разрушенного христианского храма. Во всяком случае, при раскопках в разных местах были найдены архитектурные детали из проконесского мрамора - изящные византийские капители и другие обломки. Еще одна мраморная капитель была найдена в ограде старинной усадьбы. На самом плато найдены и другие мраморные фрагменты: порог у входа в кенасный дворик и плита на внешнем фронтоне Восточных ворот. Эти мраморные архитектурные детали, безусловно, принадлежали ранневизантийскому храму: во-первых, они были привозными, поскольку в Крыму нет месторождений мрамора; во-вторых, проконесский мрамор, этот излюбленный материал византийских зодчих, перестал добываться уже к VIII веку. Предполагается, что при сооружении мечети ориентация храма поменялась на 90 градусов: в восточной стене убрали алтарное полукружие, сделав ее глухой, а с южной стороны пристроили нишу михраба. Перестройку облегчало то обстоятельство, что и ранневизантийский храм, и ранняя крымская мечеть имели форму базилики; в пользу этого говорит и упоминание Эвлии Челеби о том, что мечеть была «старинной архитектуры».
Мечеть была построена в 1346 году в правление хана Джанибека, при котором Кыркор был завоеван татарами. В середине XV века первый крымский хан и родоначальник династии Хаджи-Гирей произвел основательную реконструкцию мечети. В честь этого была сделана надпись над входом, которую записал Эвлия Челеби: «Построил эту мечеть благословенную великий султан и достопочтенный хакан, повелитель царей арабов и неарабов, султан Хаджи-Герай хан, сын Гиас-эддин хана, сына Эртогмаз-хана, да продлит Бог его жизнь и царствование. Год 859 (1455)». Обломок плиты с арабской надписью «Хаджи-Гирей, сын Гиасаддина» был найден во время раскопок мечети в 1928 году, когда описание Эвлии Челеби еще не было известно. В строительных надписях часто встречаются неточности, когда строителем именуется хан, осуществивший обновление сооружения, построенного гораздо ранее. Здание мечети - четырехугольное, несколько вытянутое (примерно 14 на 10,5 м); кладка бутовая с использованием тесаного камня. Вход с западной стороны, слева от входа находился минарет, от которого еще в двадцатых годах XX века сохранялись следы винтовой лестницы и балкончика, а в южной стене - основание михраба со «сталактитовым» сводом. Внутреннее пространство делилось на три части двумя рядами колонн со «сталактитовыми» капителями. Рядом с мечетью, по сообщению некоторых историков, было построено и медресе.


Чуфут-Кале, Мавзолей Джанике-Ханим, пам'ятка архітектури, 1437 рік.
На північний схід від площі, ближче до урвища, знаходиться дюрбе (мавзолей, гробниця) Ненекеджан-ханим (або інакше - пестливо - Джанике-ханим), дочки Тохтамиш-хану - чудовий зразок «сельджукської» архітектури. Це монументальна восьмигранна споруда під черепичним дахом, прикрашена по ребрах граней різьбленими колонками. До неї примикає покритий різьбленням портал із масивною аркою.
Спочатку дюрбе мало дещо інший вигляд: більше було різьблених орнаментів, бічні пілони (стовпи) не були перекриті аркою. Зміни було внесено в 1886 році, коли Чуфут-Кале «впорядковували», готуючись до прибуття до Криму Олександра III.

Чуфут-Кале, Мавзолей Джаныке-Ханым, памятник архитектуры, 1437 год.
К северо-востоку от площади, ближе к обрыву, находится дюрбе (мавзолей, гробница) Ненекеджан-ханым (или иначе - ласкательно - Джаныке-ханым), дочери Тохтамыш-хана - прекрасный образец «сельджукской» архитектуры. Это монументальное восьмигранное сооружение под черепичной крышей, украшенное по ребрам граней резными колонками. К нему примыкает покрытый резьбой портал с массивной аркой.
Поначалу дюрбе имело иной вид: больше было резных орнаментов, боковые пилоны (столбы) не были перекрыты аркой. Изменения были внесены в 1886 голу, когда Чуфут-Кале приводили в «порядок», готовясь к прибытию в Крым Александра III.

The "cave town" of Chufut-Kaleh near Bakhchisaray. The Dzhanyke-Khanym (Djanikeh-Hanum) Mausoleum, 1437.


Чуфут-Кале, Дюрбе Джанике-ханим, 1437 рік, фрагменти арочного отвору.
Пам'ятник цей оточений легендами. Згідно однієї з них, Джанике загинула, відважно захищаючи фортецю від ворогів, і батько наказав на місці її загибелі спорудити мавзолей. Легенда ця цікава тим, що в ній проглядає стародавня місцева основа: образ відважної воячки неодноразово зустрічається в кримських легендах, але явно не відповідає становищу мусульманської жінки. Інші версії легенди оповідають або про важку хворобу цієї улюбленої дочки хана, якій для лікування було потрібно здорове повітря Киркора, або про недозволене кохання її до татарського бея або генуезця; переслідувана батьком, вона кинулася в прірву з місця, поблизу якого її було поховано, - як самовбивцю оддалік рідних могил.

Чуфут-Кале, Дюрбе Джаныке-ханым, 1437 год, фрагменты арочного проема.
Памятник этот окружен легендами. Согласно одной из них, Джанике погибла, отважно защищая крепость от врагов, и отец приказал на месте ее гибели воздвигнуть мавзолей. Легенда эта интересна тем, что в ней проглядывает древняя местная основа: образ отважной воительницы неоднократно встречается в крымских легендах, но явно не соответствует положению мусульманской женщины. Другие версии легенды говорят или о тяжелой болезни этой любимой дочери хана, которой для лечения потребовался здоровый воздух Кыркора, или о недозволенной любви ее к татарскому бею или генуэзцу; преследуемая отцом, она бросилась в пропасть с места, близ которого была похоронена - как самоубийца вдали от родных могил.

Chufut-Kaleh. The Dzhanyke-Khanym (Djanikeh-Hanum) Mausoleum, 1437. Fragments of the portal.


Проте історія руйнує всі версії цієї легенди: батько Джанике, великий хан Золотої Орди Тохтамиш (суперник і переможець пам'ятного в російській історії по Куліковській битві Мамая), що привів у 1382 році величезне військо під стіни Москви, був згодом розбитий знаменитим Тимуром, втік у Киргизькі степи, де і загинув у 1405-1406 роках. Таким чином, дочка його пережила батька на 32 роки. Хто ж і чому виявив таку честь дочці Тохтамиша - Джанике? Відомості, що були по крупицях зібрані дослідниками з мусульманських джерел, дозволяють у загальних рисах відтворити таку картину. Згідно порядку престолонаслідування, встановленому Чингис-ханом, тільки його нащадки могли ставати великими ханами Золотої Орди: до них належав великий хан Тохтамиш. Дочку його Джанике було видано заміж за Едігея - могутнього еміра ногайської орди, що фактично управляв степом. Проте, він не міг претендувати на трон, і лише його нащадки від шлюбу з чингизідкою Джанике могли на це розраховувати.
У 1397 році Едігей перекинувся до самаркандського правителя Тимура; їх війни з Тохтамишем розвернулися на величезних просторах Орди - від Криму до Хорезма. У гніві на зятя та його дружину - свою дочку - Тохтамиш вбиває Тогайбек - мати Джанике. Велике враження на мусульманський світ справило паломництво Джанике до Мекки в 1416 році, відмічене істориками. Еласькалані пише про прибуття знатнї паломниці до Дамаска у супроводі 300 вершників, що зробили хадж у товаристві сірійського каравану. У 1420 році відбулася битва між Едігеєм і кримським військом Кадир-Берди хана, молодшого сина Тохтамиша «від наложниці з племені черкес», як називали татари асов-алан. Обидва суперники загинули в битві. Є згадка, що коли царевичу було три роки, Джанике вблагала Едігея пощадити брата і «заховала його в царстві» - очевидно, в Киркорі. Після смерті чоловіка - Едігея - вона і сама повернулася туди, адже за материнською лінією її коріння сходить саме до Киркору. Хаджі-бек, «хан Киркельський», згаданий у зв'язку з битвою при Синіх водах 1363 року, доводився їй дідом. Його дочка Тогайбек стала однією з трьох дружин Тохтамиша і матір'ю Джанике. Після загибелі Кадир-берди в 1420 році Джанике залишилася старшою в роду Тохтамиша та могла претендувати на владу принаймні у себе на батьківщині - в Киркорі, подалі від кривавих міжусобиць Золотої Орди, що розпадалася. Ймовірно, вона була правителькою киркорського бейліка аж до своєї кончини в 1437 році, як про те свідчить надгробний напис. Судячи з усього, вона мудро зробила ставку на прихильників самостійного Кримського ханства і підтримала Хаджи-Гирея (теж чингизіда), побачивши в ньому спадкоємця й опору в боротьбі з іншими претендентами на владу. У Киркорі Хаджі-Гирей з'явився в 1437 р. Певно, завдяки ньому зміцнилася традиція, згідно якої походження самостійного кримського ханства зводилося до Тохтамишу через його дочку, згодом правительку Киркора - Джанике-ханим.

Но история разрушает все версии этой легенды: отец Джанике, великий хан Золотой Орды Тохтамыш (соперник и победитель памятного в русской истории по Куликовской битве Мамая), приведший в 1382 году огромное войско под стены Москвы, был впоследствии разбит знаменитым Тимуром, бежал в Киргизские степи, где и погиб в 1405-1406 годах. Таким образом, дочь его пережила отца на 32 года. Кто же и почему оказал такую честь дочери Тохтамыша - Джанике? Сведения, по крупицам собранные исследователями из мусульманских источников, позволяют в общих чертах воссоздать следующую картину. Согласно порядку престолонаследия, установленному Чингис-ханом, только его потомки могли становиться великими ханами Золотой Орды: к ним принадлежал великий хан Тохтамыш. Дочь его Джанике была выдана замуж за Едигея - могущественного эмира ногайской орды, фактически управлявшего степью. Тем не менее, он не мог претендовать на трон, и лишь его потомки от брака с чингизидкой Джанике могли на это рассчитывать.
В 1397 году Едигей переметнулся к самаркандскому правителю Тимуру; их войны с Тохтамышем развернулись на огромных пространствах Орды - от Крыма до Хорезма. В гневе на зятя и его жену - свою дочь, Тохтамыш убил мать Джанике - Тогайбек. Большое впечатление на мусульманский мир произвело паломничество Джанике в Мекку в 1416 году, отмеченное историками. Эласкалани пишет о прибытии знатной паломницы в Дамаск в сопровождении 300 всадников, совершивших хадж в обществе сирийского каравана. В 1420 году произошла битва между Едигеем и крымским войском Кадыр-Берды хана, младшего сына Тохтамыша «от наложницы из племени черкес», как называли татары асов-алан. Оба соперника погибли в битве. Есть упоминание, что когда царевичу было три года, Джанике умолила Едигея пощадить брата и «спрятала его в царстве» - очевидно, в Кыркоре. После смерти мужа - Едигея - она и сама возвращается туда, ведь по материнской линии ее корни восходят именно к Кыркору. Хаджи-бек, «хан Киркельский», упомянутый в связи со сражением при Синих водах 1363 года, приходился ей дедом. Его дочь Тогайбек стала одной из трех жен Тохтамыша и матерью Джанике. После гибели Кадыр-берды в 1420 году Джанике осталась старшей в роду Тохтамыша и могла претендовать на власть по крайней мере у себя на родине - в Кыркоре, подальше от кровавых междоусобиц распадавшейся Золотой Орды. Вероятно, она была правительницей кыркорского бейлика вплоть до своей кончины в 1437 году, как о том свидетельствует надгробная надпись. Судя по всему, она мудро сделала ставку на сторонников самостоятельного Крымского ханства и поддержала Хаджи-Гирея (тоже чингизида), видя в нем преемника и опору в борьбе с другими претендентами на власть. В Кыркоре Хаджи-Гирей появляется в 1437 г. Надо думать, благодаря ему укрепилась традиция, согласно которой происхождение самостоятельного крымского ханства возводилось к Тохтамышу через его дочь, впоследствии правительницу Кыркора - Джанике-ханым.


Чуфут-Кале, Дюрбе Джанике-Ханим надгробок.
В глибині мавзолею на східчастому підвищенні знаходиться надгробок із витонченим, немов орнамент, написом:
«Це гробниця великої государині Ненекеджан-ханим, дочки Тохтамиш-хану, яка померла місяця рамазану 841 року» (1437).

Чуфут-Кале, Дюрбе Джаныке-ханым, надгробие.
В глубине мавзолея на ступенчатом возвышении находится надгробие с изящной, словно орнамент, надписью:
«Это гробница великой государыни Ненекеджан-ханым, дочери Тохтамыш-хана, скончавшейся месяца рамазана 841 года» (1437).

The earliest Diurbe (1437) of beautiful Seldjukian architecture commemorates «the great Sovereign» Djanikeh-Chanum, Golden Horde khan Tochtamysh's daughter.


Народна легенда опоетизувала киркорське коріння Джанике, пов'язавши його з переказом про таємний колодязь, що служив джерелом води під час облоги. Треба зазначити, що і те, і інше, окремо взяте - правда. Отже, згідно легенди, до палацу Тохтамиша, де живе затворницею юна Джанике, проникає пастушок Алі та розказує їй, що Киркор обложений, і люди гинуть від спраги. «Ти наша, Джанике» - настирливо повторює він; саме тому довіряється їй таємниця колодязя, куди веде такий вузький хід, що лише тонка, як тростинка, дівчина може пробратися до води. Всю ніч вони носять воду, наповнюючи кам'яний басейн. До ранку Джанике, не витримавши напруги, вмирає, шановна народом як рятівник рідного Киркора. Примітно, що легенда зберегла пам'ять про облоговий колодязь, який було виявлено сучасними дослідниками лише на початку XXI століття. Згадується в легенді і «палац Тохтамиша», поблизу якого знаходився колодязь. Але останній, згідно багатьом джерелам, був у районі Бурунчакського муру, поблизу від Малої брами; саме тут, за переказами, знаходився і ханський палац. Дійсно, в чагарниках приховані руїни монументальних споруд великої садиби; невеликі розкопки поблизу виявили безліч осколків кахлів: такими глазурованими плитками прикрашали стіни парадних приміщень у багатих будинках.

Народная легенда опоэтизировала кыркорские корни Джанике, связав их с преданием о тайном колодце, служившем источником воды во время осады. Надо сказать, что и то, и другое, отдельно взятое - правда. Итак, согласно легенде, во дворец Тохтамыша, где живет затворницей юная Джанике, проникает пастушок Али и рассказывает ей, что Кыркор осажден, и люди гибнут от жажды. «Ты наша, Джанике» - настойчиво повторяет он; именно поэтому доверяется ей тайна колодца, куда ведет такой узкий ход, что только тонкая, как тростинка, девушка может пробраться к воде. Всю ночь они носят воду, наполняя каменный бассейн. К утру Джанике, не выдержав напряжения, умирает, почитаемая народом как спасительница родного Кыркора. Примечательно, что легенда сохранила память об осадном колодце, который был обнаружен современными исследователями лишь в начале XXI века. Упоминается в легенде и «дворец Тохтамыша», близ которого находится колодец. Но последний, согласно многим источникам, был в районе Бурунчакской стены, поблизости от Малых ворот; именно здесь, по преданиям, находился и ханский дворец. Действительно, в зарослях скрыты руины монументальных построек обширной усадьбы; небольшие раскопки поблизости выявили множество осколков изразцов: такими глазурованными плитками украшали стены парадных помещений в богатых домах.


Краєвид Кримських гір від дюрбе Джанике-ханим.

Пейзаж Крымских гор от дюрбе Джаныке-ханым.


Від дюрбе Джанике-ханим стежина веде вздовж північного урвища, звідки відкривається грандіозний краєвид долини Ашлама-дере та Кримських гір. Випалені сонцем білі кам'янисті дороги, перетинаючи пагорби, ведуть до астрофізичної обсерваторії в селище Наукове, до Бакли, на Тепе-кермен, у долину р. Качі. Можливо саме вид, що відкрився з цього урвища, надихнув Адама Міцкевича на чудові рядки сонету «Дорога над прірвою в Чуфут-кале».

От дюрбе Джанике-ханым тропинка ведет вдоль северного обрыва, откуда открывается грандиозный вид на долину Ашлама-дере и панораму Крымских гор. Выжженные солнцем белые каменистые дороги, пересекая холмы, ведут к астрофизической обсерватории в поселок Научный, в Баклу, на Тепе-кермен, в долину р. Качи. Возможно вид, открывшийся с этого обрыва, вдохновил Адама Мицкевича на дивные строки сонета «Дорога над пропастью в Чуфут-кале»:
Мирза
Молись! Поводья кинь! Во тьму потянет с кручи!
Как древний Аль-Каир, тут бездна глубока!
Руки не простирай - ведь не крыло рука.
И мысли трепетной не шли в тот мрак дремучий.
Как якорь, мысль твоя стремглав пойдет ко дну,
Но дна не досягнет, и хаос довременный
Поглотит якорь твой и челн потянет вслед.
Пилигрим
А я глядел, мирза! Но лишь гробам шепну,
Что различил мой взор сквозь трещину вселенной.
На языке живых - и слов подобных нет.


Чуфут-Кале, брама X-XI століття середнього оборонного муру («Орта-капу»), вид із заходу.
Цей оборонний мур - давніший за часом, ранньосередньовічний (VI-XV століття). На схід від нього знаходиться територія, яку було забудовано у XIV-XV століттях. Тут, зокрема, розташований будинок, в якому з 1834 по 1874 рр. жив відомий археолог Фірковіч Аврам Самуїловіч; організований етнокультурний центр «Калі» з експозицією побуту кримських караїмів. Поряд знаходиться садиба С. Бейма (Чал-Борю) XVIII в.

Чуфут-Кале, ворота X-XI века средней оборонительной стены («Орта-капу»), вид с западной части города.
Эта оборонительная стена - более древняя по времени, раннесредневековая (VI-XV века). К востоку от нее находится территория застроенная в XIV-XV веках. Тут, в частности, расположен дом, в котором с 1834 по 1874 гг. жил известный археолог Фиркович Авраам Самуилович; организован этнокультурный центр «Кале» с экспозицией быта крымских караимов. Рядом находится усадьба С. Бейма (Чал-Борю) XVIII в.

The "cave town" Chufut-Kaleh near Bakhchisaray.
The 10th-11th centuries gate of the Middle defensive wall (6th-15th centuries).


Середній оборонний мур перетинав плато від одного краю урвища до іншого. Його датують VI-VII ст. Мур розділяє Старе та Нове місто, що виникло в XIV-XV ст. Мур п'ятиметрової товщини зараз частково зруйнований і не доходить до краю урвища. Це найдавніший пам'ятник городища з досить складним плануванням. Мур складався з двох куртин по 60 м завдовжки. У місці їх стику розташовано браму. Спочатку мур складався з двох панцирів, між якими закладали бут. Зовнішній панцир було викладено з блоків вапняку, що були добре обтесані. Висота мура - 7-8 м, первинна товщина - 4,5-5 м, пізніше, у зв'язку з появою вогнепальної зброї, її наростили до 10 м. Паралельно північній куртині за 10-15 м від неї проходив 65-метровий кріпосний рів, вирубаний у скелі, шириною 4 м, завглибшки 2 м; він наповнювався дощовою водою, що стікала по жолобках, висічених у скелі. Великий рів не доходив до краю північного урвища - тут, у північного краю стіни, було зроблено хвіртку для вилазок, приховану від поглядів ворога, що штурмує браму. Перед нею вирубали два малі 12-метрові рови. З північного та південного краю мур фланкували дві башти. Після зведення Східного оборонного муру, Середній мур втратив своє значення і простір уздовж нього став забудовуватися. На цьому місці виникла садиба та пов'язаний із нею комплекс печерних споруд - Чауш-кобаси.

Средняя оборонительная стена пересекала плато от одного края обрыва до другого. Ее датируют VI-VII вв. Стена разделяет Старый и Новый город, возникший в XIV-XV вв. Стена пятиметровой толщины сейчас частично разрушена и не доходит до края обрыва. Это самый древний памятник городища с довольно сложной планировкой. Стена состояла из двух куртин по 60 м длиной. В месте их стыка расположены ворота. Первоначально стена состояла из двух панцирей, между которыми закладывали бут. Внешний панцирь был выложен из хорошо отесанных блоков известняка. Высота стены - 7-8 м, толщина первоначально 4,5-5 м, позднее, в связи с появлением огнестрельного оружия, ее нарастили до 10 м. Параллельно северной куртине в 10-15 м от нее проходил 65-метровый крепостной ров, вырубленный в скале, шириной 4 м, глубиной 2 м; он наполнялся дождевой водой, стекавшей по желобкам, высеченным в скале. Большой ров не доходил до края северного обрыва - здесь, у северной оконечности стены, была сделана вылазная калитка, скрытая от взоров неприятеля, штурмующего ворота. Перед ней вырубили два малых 12-метровых рва. У северного и южного края стену фланкировали две башни. После возведения Восточной оборонительной стены, Средняя стена утратила свое значение и пространство вдоль нее стало застраиваться. На этом месте возникает усадьба и связанный с ней комплекс пещерных сооружений - Чауш-кобасы.

The Middle Defensive Wall built in the VI century is the earliest monument on the site. Originally it was 8 m high and 5 m thick. There is a system of ditches in front of the wall. In the XV century the wall was enlarged to 10 m in a width. After the erection of the Eestern Defensive Wall (early XV c.) the Middle wall lost it importance; the houses, estates and the Mint were built along it.


Чуфут-Кале, брама X-XI століття середнього оборонного муру («Орта-капу»), вид зі сходу.
Колись тут були встановлені двостулкові ворота, що відчинялися всередину і закривалися важким засувом.

Чуфут-Кале, ворота X-XI века средней оборонительной стены («Орта-капу»), вид с восточной части города.
Когда-то здесь были установлены двустворчатые ворота, открывавшиеся внутрь и запиравшиеся тяжелым засовом.

The "cave town" Chufut-Kaleh near Bakhchisaray.
The 10th-11th centuries gate of the middle defensive wall (6th-15th centuries).


Біля самого краю північного урвища - сходи, що ведуть униз до двох великих печер; у центрі першої печери залишено підпірний стовп для зміцнення стелі. Віконні отвори, що виходять на урвище, зберегли сліди залізних грат, що тут були колись вставлені. Ця величезна і похмура печерна споруда, відома під ім'ям Чауш-кобаси, довгий час вважалося в'язницею. Проте на основі археологічних досліджень Е. В. Веймарн дійшов висновку, що Чауш-кобаси - господарська печера - підвальне приміщення багатої караїмської садиби, спорудженої не раніше XVII ст.
В'язниця ж приголомшила навіть бувалого Евлію Челебі: «У цій фортеці є в'язниця для ханських полонених. Немає в світі в'язниці, подібній цій пекельній темниці... Із цієї в'язниці Чуфут-кале визволитися ніяк неможливо, хіба що винесуть із неї в труні». За припущенням А. Г. Герцена, таким місцем, швидше за все, був печерний комплекс у Новому місті на краю урвища за 50 м від Середнього захисного муру. Він складається з чотирьох приміщень, до яких веде вузький прохід. Ліворуч від нього - величезне приміщення з двома підпірними стовпами та двома вікнами, що виходять на урвище. Біля цього муру - отвір люка, що веде до нижнього приміщення: зверху воно перекривалося дерев'яним помостом, утворюючи своєрідний кам'яний мішок.

У самого края северного обрыва - лестница, ведущая вниз в две большие пещеры; в центре первой пещеры оставлен подпорный столб для укрепления потолка. Оконные проемы, выходящие на обрыв, сохранили следы когда-то вставлявшихся железных решеток. Это огромное и мрачное пещерное сооружение, известное под именем Чауш-кобасы, долгое время считалось тюрьмой. Однако на основе археологических исследований Е. В. Веймарн пришел к выводу, что Чауш-кобасы - хозяйственная пещера - подвальное помещение богатой караимской усадьбы, построенной не ранее XVII в.
Тюрьма же поразила даже видавшего виды Эвлию Челеби: «В этой крепости есть тюрьма для ханских пленников. Нет в мире тюрьмы, подобной этой адской темнице... Из этой тюрьмы Чуфут-кале освободиться никак невозможно, разве что если вынесут из нее в гробу». По предположению А. Г. Герцена, таким местом, скорее всего, был пещерный комплекс в Новом городе на краю обрыва в 50 м от Средней оборонительной стены. Он состоит из четырех помещений, к которым ведет узкий проход. Слева от него - обширное помещение с двумя подпорными столбами и двумя окнами, выходящими в обрыв. У этой стены - отверстие люка, ведущего в нижнее помещение: сверху оно перекрывалось деревянным помостом, образуя своего рода каменный мешок.


Чуфут-Кале, краєвид Чуфут-Кале, Бахчисараю та Кримських гір від садиби А. С. Фірковіча.

Чуфут-Кале, пейзаж Чуфут-Кале, Бахчисарая и Крымских гор от усадьбы А. С. Фирковича.


До Середнього муру примикала велика споруда - Монетний двір. Ще декілька десятиліть тому було видно закопчене каміння на місці металоплавильного горна, сліди прибудов до муру, вирубки для балок, що підтримували дах. Вищим привілеєм кримських ханів вважалися публічна молитва «хутба» та право карбувати монету. Карбування монети було довірено караїмам і з перших днів ханства здійснювалася переважно в Киркорі.
За брамою Середнього муру починається Головна вулиця, в кам'яну поверхню якої глибоко врізалися колії; для пішоходів залишені вузькі тротуари з кам'яних плит, що непогано збереглися. Праворуч за невисоким муром - два житлові будинки XVIII століття. В одному з них до кінця своїх днів жив відомий караїмський учений Аврам Самуїловіч Фіркович. Будинок поставлено на самому краю урвища і видно здалеку. Він просторий, критий черепицею; в одному з його приміщень зберігся камін, а в іншому - заново відтворена реставраторами в 60-х роках XX століття дерев'яна набірна стеля. Її малюнок нагадує візерунок стелі однієї з кімнат Ханського палацу в Бахчисараї. На подвір’ї - господарські прибудови, біля південного урвища - колодязь, закритий дерев'яними ґратами. Його вирубано в скелі у вигляді круглої шахти завглибшки 10 м та діаметром 1,4 м. Колодязь виходить до відкритої печери: мабуть, раніше вона була закритою, і на дні з карстової тріщини збиралася вода. Татарська назва колодязя - «Копка-кую», тобто «колодязь із відром». Таким чином, на випадок облоги Нове місто було забезпечене водою. Проте в XVII столітті колодязь вичерпався, і воду доводилося привозити. Праворуч за будинком Фірковича, над самим урвищем, видно руїни будівлі XIX століття з цоколем із плит, що добре зберігся. Цей будинок було споруджено караїмською громадою спеціально для прийому гостей.

К Средней стене примыкала обширная постройка - Монетный двор. Еще несколько десятилетий назад были видны закопченные камни на месте металлоплавильного горна, следы пристроек к стене, вырубки для балок, поддерживавших крышу. Высшей привилегией крымских ханов считались публичная молитва «хутба» и право чеканить монету. Чеканка монеты доверена была караимам и с первых дней ханства осуществлялась преимущественно в Кыркоре.
За воротами Средней стены начинается Главная улица, в каменную поверхность которой глубоко врезались колеи; для пешеходов оставлены узкие тротуары из каменных плит, неплохо сохранившиеся. Справа за невысокой стеной - два жилых дома XVIII века. В одном из них до конца своих дней жил известный караимский ученый Авраам Самуилович Фиркович. Дом поставлен на самом краю обрыва и виден издалека. Он просторен, крыт черепицей; в одном из его помещений сохранился камин, а в другом - заново воссозданный реставраторами в 60-х годах XX века деревянный наборный потолок. Его рисунок напоминает узор потолка одной из комнат Ханского дворца в Бахчисарае. Во дворе - хозяйственные пристройки, у южного обрыва - колодец, закрытый деревянной решеткой. Он вырублен в скале в виде круглой шахты глубиной 10 м и диаметром 1,4 м. Колодец выходит в открытую пещеру: видимо, раньше она была закрытой, и на дне из карстовой трещины собиралась вода. Татарское название колодца - «Копка-кую», то есть «колодец с ведром». Таким образом, на случай осады Новый город был обеспечен водой. Однако в XVII веке колодец иссяк, и воду приходилось привозить. Справа за домом Фирковича, над самым обрывом, видны руины здания XIX века с хорошо сохранившимся цоколем из плит. Дом был выстроен караимской общиной специально для приема гостей.

The house of Abram Firkowich (XVIII-XIX c.) is the building on the estate Well-known Karaite scholar and ancient manuscript collector.


Чуфут-Кале, Етнокультурний центр "Кале"; запрошення до експозиції побуту кримських караїмів.
Ще наприкінці XIX століття на Чуфут-кале було багато будинків. За словами мандрівника Євгенія Маркова, «деякі будинки стоять зовсім цілі, з віконницями, дверима, балкончиками, лавки із замкнутим входом». Руїни огорож і будинків, що нині покриті землею, поросли дерном і чагарником, все ж таки дозволяють роздивитися планування вулиць, провулків, дворів. Садиби поки не вивчалися систематично, основну увагу дослідники надавали оборонним спорудам. Тим цікавіший опис міста, що відобразив систему забудови, що склалася до XVII століття.

Чуфут-Кале, Этнокультурный центр "Кале"; приглашение на экспозицию быта крымских караимов.
Еще в конце XIX века на Чуфут-кале было много домов. По словам путешественника Евгения Маркова, «иные дома стоят совсем целые, со ставнями, дверями, балкончиками, лавки с запертым входом». Руины оград и домов, ныне затянувшиеся землей, поросшие дерном и кустарником, все же позволяют разглядеть планировку улиц, переулков, дворов. Усадьбы пока не изучались систематически, основное внимание исследователи уделяли оборонительным сооружениям. Тем интереснее описание города, запечатлевшее систему застройки, сложившуюся к XVII веку.


За словами Евлії Челебі, в проміжку між двома мурами було 200 будинків іудейських. Правда, нижче він називає іншу цифру - «всього в місті 1530 критих черепицею кам'яної кладки чудових облаштованих іудейських будинків... Є ще одні малі залізні ворота, до яких спускаються від будинків у фортеці вирубаними в скелі кам'яними сходами. З двох боків від цієї дороги вирубані печери, в яких живуть бідняки-іудеї». Наступні мандрівники називають число будинків у межах 200. Французький мандрівник Жільбер Ромм, що відвідав місто в 1786 році, налічив понад двісті міських будов, відзначивши їх «чудовий вигляд». Ту ж кількість назвав академік П. С. Паллас, додавши чисельність населення - 1200 душ обох статей. Павло Сумароков, що побував тут у 1799 році, уточнює кількість будинків - 227. У другій половині XIX століття посилюється відтік мешканців із міста. По мірі посилення цього процесу наростають і ностальгічні нотки, прагнення закріпити в пам'яті нащадків неповторний живописний вид міста-фортеці, що раніше здавався жителям буденним. Ось опис, який зробив наприкінці XIX століття караїмський гахам C. М. Шапшал: «Будинки, за дуже малим винятком, указують нам, що місто мало дуже оригінальний вид; дома завжди з балкончиками (софа), вікнами надвір, переважно двоповерхові, причому на верхньому поверсі завжди жив сам господар, а нижній зазвичай відводився під стайню для коней і віслюків, і тут же було приміщення, куди мешканці заганяли на ніч свої стада. Будинки опалювалися первісними печами - тандурами, влаштованими в землі посеред кімнат. По обох сторонах вулиці або провулка тягнулися високі суцільні мури, ніби призначені для того, щоб приховувати від нескромного погляду те, що робиться за ними. Зрідка траплялося в мурі крихітне віконце з ґратами, крилечко в декілька сходинок, і знову тягнулася гола біла стіна».
Можна думати, що архітектура житлових будинків Чуфут-кале зберігала стиль кримськотатарської архітектури, зразки якої ще зустрічаються в старих кварталах кримських міст і сіл. Цей тип житлової садиби спрадавна поширений серед населення Балкан і Малої Азії, а також серед корінного населення гірської Тавріки, де носіями цієї архітектурної традиції було християнське населення, нащадки візантізованих аланів і готів. Від них навички кам'яної архітектури успадковувало і тюркське населення, що селилося в передгір'ях.

По словам Эвлии Челеби, в промежутке между двумя стенами имелось 200 домов иудейских. Правда, ниже он называет другую цифру - «всего в городе 1530 крытых черепицей каменной кладки прекрасных благоустроенных иудейских домов... Есть еще одни малые железные ворота, к которым спускаются от домов в крепости по вырубленной в скале каменной лестнице. С двух сторон от этой дороги вырублены пещеры, в них живут бедняки-иудеи». Последующие путешественники называют число домов в пределах 200. Французский путешественник Жильбер Ромм, посетивший город в 1786 году, насчитал свыше двухсот городских строений, отметив их «отличный вид». То же количество назвал академик П. С. Паллас, добавив численность населения - 1200 душ обоего пола. Павел Сумароков, побывавший здесь в 1799 году, уточняет количество домов - 227. Во второй половине XIX века усиливается отток жителей из города. По мере усиления этого процесса нарастают и ностальгические нотки, стремление закрепить в памяти потомков неповторимый живописный вид города-крепости, ранее казавшийся жителям обыденным. Вот описание, которое сделал в конце XIX века караимский гахам С. М. Шапшал: «Дома, за весьма малым исключением, указывают нам, что город имел весьма оригинальный вид; дома всегда с балкончиками (софа), окнами во двор, большей частью двухэтажные, причем в верхнем этаже всегда жил сам хозяин, а нижний обыкновенно отводился под конюшню для лошадей и ослов, и тут же имелось помещение, куда жители загоняли на ночь свои стада. Дома отапливались первобытными печами - тандурами, устроенными в земле посреди комнат. По обеим сторонам улицы или переулка тянулись высокие сплошные заборы, как бы предназначенные для того, чтобы скрывать от нескромного взгляда то, что делается за ними. Изредка попадалось в стене крохотное окошечко с решеткою, крылечко в несколько ступенек, и опять тянулась голая белая стена».
Можно думать, что архитектура жилых домов Чуфут-кале сохраняла стиль крымскотатарского зодчества, образцы которого еще встечаются в старых кварталах крымских городов и сел. Этот тип жилой усадьбы издревле распространен среди населения Балкан и Малой Азии, а также среди коренного населения горной Таврики, где носителями этой архитектурной традиции было христианское население, потомки византиизированных аланов и готов. От них навыки каменного зодчества унаследовало и тюркское население, селившееся в предгорьях.


Чуфут-Кале, східний оборонний мур XIV-XV століть та брама в ньому.
Чим ближче до Східної брами, тим глибше колії кам'яної дороги, красномовно засвідчуючи багатовікове та тяжке життя міста. Через Східну браму на гарбах із величезними колесами привозили сюди продукти з сусідніх сіл, дрова, всілякі товари. На площі за брамою був базар, куди вели два шляхи - з півночі та з півдня.

Чуфут-Кале, восточная оборонительная стена XIV-XV веков и ворота в ней.
Чем ближе к Восточным воротам, тем глубже колеи каменной дороги, красноречиво свидетельствуя о многовековой и многотрудной жизни города. Через Восточные ворота на арбах с огромными колесами привозили сюда продукты из соседних деревень, дрова, всевозможные товары. На площади за воротами был рынок, куда вели два пути - с севера и с юга.

The eastern gate of Chufut-Kaleh, 14th-15th centuries.


Східний захисний мур замикає все місто; загальна його довжина - 128 м. Біля південного та північного обривів мур має кутові башти, а у середині - високу надбрамну башту. Мур споруджено караїмами між 1396 та 1433 роками, проте згодом його неодноразово перебудовували. Так, південну куртину було розібрано та перенесено на 5 м вперед, а біля південного флангу було зведено напівкруглу башту явно декоративного характеру. У верхній частині надбрамної башти було влаштовано круглу амбразуру для гармати. Північну куртину - від башти до урвища - завершено бруствером, в якому влаштовано бійниці. Збереглися двостулкові дерев'яні ворота, ззовні оббиті смугами кованого заліза. Із зовнішньої сторони над воротами вправлено мармурову плиту із зображеннями рогатини та щита. Це тамги, знаки роду, свого роду герб: за звичаями тюркських народів, тамгою клеймили худобу, позначали речі. На думку відомого караїмського вченого С. М. Шапшала, мешканці міста ділилися на два роди, кожен зі своєю тамгою. Висловлено й іншу думку - тамги ці були висічені над воротами фортеці як нагадування її жителям про їх підпорядкування певним татарським родам, юрисдикція яких зберігалася і після зведення нового фортечного муру. Перед центральною куртиною проходить вирубаний у скелі подвійний рів, а перед північною - одинарний. Глибина останнього сягає 9 м; по ньому проходив шлях до долини Ашлама-дере. Поряд із ровами вирубаний басейн, куди збиралася тала та дощова вода, що використовувалася для водопою. Від Східної брами можна спуститися до Іосафатової долини - караїмського цвинтаря, що розташований за півкілометра від міста.

Восточная оборонительная стена замыкает весь город; общая ее протяженность - 128 м. У южного и северного обрывов стена имеет угловые башни, а в середине - высокую надвратную башню. Стена построена караимами между 1396 и 1433 годами, но впоследствии неоднократно перестраивалась. Так, южная куртина была разобрана и перенесена на 5 м вперед, а у южного фланга была возведена полукруглая башня явно декоративного характера. В верхней части надвратной башни проделана круглая амбразура для пушки. Северная куртина - от башни до обрыва - завершена бруствером, в котором проделаны бойницы. Сохранились двустворчатые деревянные ворота, снаружи обитые полосами кованого железа. С внешней стороны над воротами вделана мраморная плита с изображениями рогатины и щита. Это тамги, знаки рода, своего рода герб: по обычаю тюркских народов, тамгой клеймили скот, помечали вещи. По мнению известного караимского ученого С. М. Шапшала, жители города делились на два рода, каждый со своей тамгой. Высказано и другое мнение - тамги эти были высечены над воротами крепости как напоминание ее жителям об их подчинении определенным татарским родам, юрисдикция которых сохранялась и после возведения новой крепостной стены. Перед центральной куртиной проходит вырубленный в скале двойной ров, а перед северной - одинарный. Глубина последнего достигает 9 м; по нему проходила дорога в долину Ашлама-дере. Рядом со рвами вырублен бассейн, куда собиралась талая и дождевая вода, служившая для водопоя. От Восточных ворот можно спуститься в Иосафатову долину - караимское кладбище, расположенное в полукилометре от города.


Назву Іосафатова долина дано по аналогії з однойменною долиною в околицях Єрусалиму, де є стародавнє кладовище і де відбудеться останній Страшний суд. Схожість обох долин відмічена давно, і башта над південним урвищем ще більше цьому сприяє. Можливо зодчі-караїми відтворили цю башту саме з метою додати долині істинно біблійного вигляду. Серед хащ мальовничого яру видно арку цвинтарних воріт і розвалини сторожки. За аркою - справжнє місто мертвих: розкидане серед чагарників неозоре море надгробків, покритих написами староєврейською мовою. Доріжка перетинає кладовище зі заходу на схід. Сотні могил заросли тепер густим лісом, надгробки, переплетені ліанами, глибоко пішли в землю, але у минулому тут росли тільки старі дуби (чотири-п'ять із них ще можна побачити у кінці цвинтаря): вони вважалися священними, рубати їх було заборонено, і сам цвинтар мав місцеву назву «Балта-тіймез» - «сокира не торкається». Ханські урядовці, вимагаючи у караїмів гроші, нерідко загрожували вирубати ці дуби. Форми надгробків різноманітні: переважають старовинні однорогі та дворогі надгробки, але зустрічаються і плити, що лежать горизонтально або стоять вертикально, обеліски, столо- та труноподібні пам'ятники тощо. Деякі ставили людям, померлим і похованим оддалік Чуфут-кале - це кенотафи або йолгпаш, «придорожній камінь». Написи, часто з цитатами з Біблії, виконані староєврейською мовою, зрідка - караїмською, але староєврейськими літерами; написи кінця XIX - початку XX століття зазвичай двомовні. Серед них, на самому початку кладовища - надгробок А. С. Фірковича. Значну частину надгробних написів було зібрано та видано Фірковічем. Однак полеміка, що розгорнулася за цими публікаціями, викликала чимало розбіжностей щодо датування поховань. Ряд учених вважає, що найдавніше поховання в Іосафатовій долині належить до 1249-1250 рр. Втім, недавні дослідження Бабалікашвілі істотно віддалили ці дати – було знайдено 9 надгробків, що належать до 956-1048 рр. Загалом, караїмські надгробки, що поки що чекають детальніших досліджень, утворюють свого роду літопис караїмів - мешканців і хранителів міста-фортеці. Після того, як жителі покинули Чуфут-кале, кладовище не було покинуто, а навпроти, набуло значення загальнонаціональної усипальні. Поховання тут вважалося почесним, сюди везли небіжчиків з інших міст. У цей час здебільшого і з'являються пам'ятники з дорогих порід каменя, прикрашені орнаментом у східному стилі, нерідко з повторенням символів смерті та воскресіння - кипарис, розетка тощо. Скелі, каміння, пустинь і загальний біблійний вигляд Чуфут-кале й Іосафатової долини здавна приваблюють митців. У шестидесятих роках XX століття сюди приїжджав І. Н. Крамськой, що написав низку етюдів для картини «Христос у пустелі». Ці місця нагадували йому Палестину. Види Чуфут-кале й Іосафатової долини та навіяні ними враження присутні й на картинах сучасних митців. Якщо пройти кладовище до кінця, то можна вийти на плато, з якого відкривається величний краєвид Кримських гір. Нескінченними планами йдуть вони до горизонту, де підносяться Чатир-даг, Роман-кіш, плоскогір'я Бабуган-яйли, видно масиви Бойки та Ай-петринської яйли. А внизу, в глибокій темно-зеленій долині, підіймається усічений конус Тепе-кермена. Щоб пройти туди, слід йти від Східних воріт по краю плато. Дорога пролягає серед чагарників гірського дубняку, грабіннику, ялівцю та кизилу. Звідси відкривається чудовий краєвид на долину, над якою панує гора Орта-кая (Середня скеля) та слідуюча за нею гряда скель, що суцільним гребенем тягнеться на північ. За темно-зеленими силуетами гір поблискують башти обсерваторії. Плато злегка підвищується, стежина згортає до південного сходу, і раптово з синюватого серпанку в глибині долини виникає зелена, зі скелястою вершиною, схожа на усічену піраміду гора-фортеця - Тепе-кермен.

Название Иосафатова долина дано по аналогии с одноименной долиной в окрестностях Иерусалима, где имеется древнее кладбище и где состоится последний Страшный суд. Сходство обеих долин отмечено давно, и башня над южным обрывом еще более этому способствует. Возможно зодчие-караимы воспроизвели эту башню именно с целью придать долине истинно библейский облик. Среди густых зарослей живописной балки видна арка кладбищенских ворот и развалины сторожки. За аркой - настоящий город мертвых: разбросанное среди зарослей необозримое море надгробий, покрытых надписями на древнееврейском. Дорожка пересекает кладбище с запада на восток. Сотни могил заросли теперь густым лесом, надгробия, переплетенные лианами, глубоко ушли в землю, но в прошлом здесь росли только старые дубы (четыре-пять из них еще можно увидеть в конце кладбища): они считались священными, рубить их было запрещено, и само кладбище имело местное название «Балта-тиймез» - «топор не касается». Ханские чиновники, вымогая у караимов деньги, нередко угрожали вырубить эти дубы. Формы надгробий разнообразны: преобладают старинные однорогие и двурогие надгробия, но встречаются и плиты лежащие горизонтально или стоящие вертикально, обелиски, столо- и гробообразные памятники и др. Некоторые ставили людям, умершим и похороненным вдали от Чуфут-кале - это кенотафы или йолгпаш, «придорожный камень». Надписи, зачастую с цитатами из Библии, выполнены на древнееврейском языке, изредка - на караимском, но древнееврейскими буквами; надписи конца XIX - начала XX века обычно двуязычные. Среди них, в самом начале кладбища - надгробие А. С. Фирковича. Значительная часть надгробных надписей была собрана и издана Фирковичем. Правда полемика, последовавшая за этими публикациями, вызвала немало разногласий относительно датировки захоронений. Ряд ученых считают, что самое древнее погребение в Иосафатовой долине относится к 1249-1250 гг. Впрочем, недавние исследования Бабаликашвили существенно удревнили эти даты - найдены 9 надгробий, относящихся к 956-1048 гг. В целом, караимские надгробия, пока еще ждущие более детальных исследований, образуют своего рода летопись караимов - обитателей и хранителей города-крепости. После того, как жители покинули Чуфут-кале, кладбище не было заброшено, а напротив, приобрело значение общенациональной усыпальницы. Захоронение здесь считалось почетным, сюда везли покойников из других городов. В это время в основном и появляются памятники из дорогих пород камня, украшенные орнаментом в восточном вкусе, нередко с повторением символов смерти и воскресения - кипарис, розетка и т. д.
Скалы, камни, пустынность и общий библейский вид Чуфут-кале и Иосафатовой долины издавна привлекают художников. В шестидесятых годах XX века сюда приезжал И. Н. Крамской, написавший ряд этюдов для картины «Христос в пустыне». Эти места напоминали ему Палестину. Виды Чуфут-кале и Иосафатовой долины и навеянные ими впечатления присутствуют и на картинах современных художников. Если пройдя кладбище до конца, то можно выйти на плато, с которого открывается величественная панорама Крымских гор. Бесконечными планами уходят они к горизонту, где возвышаются Чатыр-даг, Роман-кош, плоскогорье Бабуган-яйлы, видны массивы Бойки и Ай-петринской яйлы. А внизу, в глубоко лежащей темно-зеленой долине, поднимается усеченный конус Тепе-кермена. Чтобы пройти туда, нужно держать путь от Восточных ворот по краю плато. Дорога пролегает среди зарослей горного дубняка, грабинника, можжевельника и кизила. Отсюда открывается отличный вид на долину, над которой господствует гора Орта-кая (Средняя скала) и следующая за ней гряда скал, сплошным гребнем тянущаяся к северу. За темно-зелеными силуэтами гор поблескивают башни обсерватории. Плато слегка повышается, тропинка сворачивает к юго-востоку, и внезапно из синеватой дымки в глубине долины возникает зеленая, со скалистой вершиной, похожая на усеченную пирамиду гора-крепость - Тепе-кермен.

From the Gate of Eastern Wall the way goes to Josafat Valley - a large Karaite cemetery dating back to the XIV-XIX centuries.
The Bakhchisaray State historic Reserve includes also unique «cave towns» of Mangup, Eski-Kermen, Tepe-Kermen, Kyz-Kermen, Katchi-Kalion, Bakla etc, which were built in the VI-VIII centuries and existed up to the XIV-XVIII centuries.



Першоджерела:
# «Бахчисарай и окрестности» путеводитель, Т. М. Фадеева, М. В. Соколова, «Бизнес-Информ», Симферополь-2000.
# «Архитектурные памятники Крыма», Е. Крикун, издательство «Таврия», Симферополь-1977.
# «Крым. Туристская карта», видання «СВІТ», Сімферополь-2004.
# «Крым. Туристская карта», Главное Управление Геодезии и Картографии при Совете Министров СССР, Москва-1985.
# «Ласпи. Сезон 2005», каталог.





Усі права застережено. © 2003-2011 Сергій Клименко



Rambler's Top100